– Донечко, ти вже зараз маєш переписати цей будинок на племінницю, — заявила мені мама.

Справа в тому, що мені майже 40 років, я давно живу і працюю в Польщі. Нещодавно купила собі квартиру в таунхаусі під Варшавою.

Виплатила за неї, зробила ремонт, переїхала. В Україні залишилися мама і молодша сестра. Вона розлучена, у неї дитина.

І от тепер мама вимагає, щоб я переписала свій будиночок на племінницю. Я зараз якраз в Україні, приїхала до рідні у Львів на кілька днів.

— Ти ж самотня, — каже мені вчора мама.

— А племінниця — єдина спадкоємиця. Цей будинок має бути її.

Я дивилася на неї і не могла повірити у власні вуха.

— Мамо, ти серйозно?

— Абсолютно! — Вона перехрестилася, наче щойно сказала щось святе.

— Але це мій будинок. Я його купила за свої гроші.

— Ну й що? — Мама примружила очі.

— Він тобі не потрібен у майбутньому.

Я зітхнула.

— Він мені не заважає. Я його не продаю, а буду там жити.

Мама глянула на мене з-під лоба.

— Тобі що, важко переписати його на свою племінницю?

— Важко, бо це моя власність.

Вона скривилася:

— Он воно як!

Я відчула, що зараз почнеться.

— Я ж для тебе все життя! — голос мами піднявся.

— Відривала від себе, тягнула, допомагала!

— Так, мамо, я вдячна. Але давай чесно: в будинок ти не вклала ні копійки.

— І що? — відрубала вона.

— Я тебе виростила!

— І тепер я маю віддати свою власність просто тому, що ти так сказала?

— А як інакше? — Вона нахмурила брови.

— Якщо ти не зробиш, як я кажу, вважай, що родини в тебе немає.

Мене кинуло в холод.

— Тобто ти мене просто викреслиш?

— Так!

Я розгублено подивилася на неї.

— Мамо, ти жартуєш?

— Ні! — Грюкнула долонею по столу мати.

— І тобі не важливо, що я думаю?

— Ні!

Я гірко усміхнулася.

— Тобто, якщо я не погоджуся, ти перестанеш зі мною спілкуватися?

— Так.

Я провела рукою по обличчю.

— Отже, або я підписую папери, або я вам більше не донька?

— Ти все правильно зрозуміла.

Я подивилася у вікно. Надворі шумів вітер, хитало гілки дерев. Я хотіла щось сказати, але слів не було.

— Я не згодна, — тихо промовила я.

Мама навіть не здивувалася.

— Як знаєш, — сказала холодно.

— Тоді тобі в нашій сім’ї місця немає.

Я встала, взяла сумку.

— Шкода. Але якщо так, тоді це був твій вибір, не мій.

Я пішла. Переночувала в готелі. Наступного дня вже була у Варшаві.

А тепер от думаю: що це було? Чи це нормально — такий ультиматум від матері? Чи справді для неї я нічого не значу, якщо не готова віддати свою власність?

Чи варто пробувати помиритися, чи прийняти, що сім’я для мене – це тільки я?

Джерело