Марія Павлівна сиділа на ґанку своєї старенької хати й дивилася на вечірнє небо. Сонце, мов останній золотий променець на її житті, тихо зникало за обрій, забарвлюючи небесну далечінь у теплі кольори літнього вечора.

Це був її улюблений час дня, коли можна було зануритись у спогади.

Спогади про часи, коли в її хаті лунали сміх і дитячі голоси.

Спогади про доньок, для яких вона віддала все, навіть свою молодість і сили.

Це було місце, де вона зустрічала і проводжала своїх доньок. Місце, що зберігало безліч спогадів — від радісних дитячих ігор до галасливих родинних свят.

Але зараз хата була наповнена тишею, що важким каменем лежала на душі.

Але ось тепер, сидячи на цій лавці, вона відчувала лише порожнечу. Порожнечу, що заповнила хату, коли залишилися тільки спогади і біль.

Життя Марії Павлівни завжди було присвячене її донькам — Олені та Світлані.

Кожна з них була для неї цілим світом.

Олена, старша, росла серйозною і відповідальною, Світлана — молодша, була життєрадісною і творчою.

Марія Павлівна, хоч і працювала все життя на заводі, ніколи не шкодувала ні сил, ні грошей для своїх дівчат.

Вона хотіла, щоб у них було все, чого не мала вона.

Коли Олена вступила до університету в обласному центрі, Марія Павлівна щотижня передавала їй передачі з домашніми пиріжками та свіжими овочами.

Вона відмовляла собі в усьому, щоб Олена могла зосередитися на навчанні.

Вона раділа кожному її успіху, пишалася кожною гарною оцінкою.

Коли ж Світлана вирішила, що хоче стати художницею, Марія Павлівна віддала їй усі свої заощадження, щоб та могла купити якісні фарби та пензлі.

«Твори, доню. Не думай про гроші. Ти маєш бути щасливою і шукати кращого майбутнього для себе», — казала вона.

Обидві доньки виросли, створили свої сім’ї.

Олена залишилася в обласному центрі, працювала вчителькою, мала двох дітей.

Світлана поїхала до Києва, займалася дизайном, теж мала сина.

Марія Павлівна продовжувала їм допомагати.

Коли Олена будувала будинок, Мама віддала їй усі свої гроші, що збирала на ремонт хати.

Коли Світлані знадобилися кошти на дорогий проєкт, Марія Павлівна продала свою єдину корову, щоб допомогти своїй дитині.

Вона ніколи не шкодувала.

«Діти — це найголовніше, — думала вона. — Вони — моє щастя».

Але час невблаганний. Роки минали швидко, а сили згасали.

Здоров’я, яке Марія Павлівна не шанувала роками важкої праці, почало давати збої.

Іноді було так, що іноді було важко дійти до криниці, а пам’ять зовсім підводила.

Вона вже не могла сама обробляти город, доглядати за хатою, топити піч.

Самотність ставала її єдиним супутником.

Доньки, хоч і жили далеко, знали про її проблеми.

Вони телефонували своїй мамі дуже часто, питали про здоров’я, але приїздили рідко.

Зазвичай декілька раз на рік, на великі свята.

Одного разу, після чергового недоброго самопочуття, Марія Павлівна зрозуміла: так далі тривати не може.

Вона набрала номер Олени.

— Оленко, донечко, — голос її тремтів, — мені недобре. Я вже не справляюся сама.

— Мамо, ну що ти таке кажеш? Я ж тобі надсилаю гроші, ти ж можеш найняти когось.

— Гроші, доню, це не все. Мені потрібна ти. Мені потрібна рідна людина поруч.

— Мамо, — зітхнула Олена, — ти ж знаєш, я не можу. У мене двоє дітей, у мене робота. Я не можу її кинути. Ти ж знаєш, яка у мене важка робота. Я цілий день з учнями.

— Я розумію, донечко, — Марія Павлівна відчула смуток. — А як же я? Я ж теж твоя мама.

— Мамо, я тебе люблю. Але я не можу. Може, поговори з Світланою? Вона ж живе ближче, вона в Києві. Їй легше приїхати.

Розмова закінчилася, залишивши Марію Павлівну в повній розгубленості.

Вона не знала, що робити. Вона завжди вірила, що діти — це її опора, а тепер ця опора, здавалося, зникає.

Наступного дня вона наважилася зателефонувати Світлані.

— Світланко, донечко, — почала вона, — я дзвонила Олені, але вона не може. Я б хотіла, щоб ти приїхала. Мені важко самій.

— Мамо, — у голосі Світлани було чути легке роздратування. — Ти ж знаєш, я не можу. Я тільки нещодавно взяла великий проєкт. Якщо я його кину, то втрачу все.

— А я? А що ж мені робити? Я ж твоя мама!

— Мамо, я тебе дуже люблю. Але я не можу. Я не можу ризикувати своєю кар’єрою. Ти ж сама завжди казала, що я маю бути щасливою, що я маю творити.

— Я казала так, коли я була молодою, — зі сльозами в голосі відповіла Марія Павлівна. — Я думала, що ви будете поруч, коли я стану старою.

— Мамо, ти ж не залишилася сама! У тебе є хата, у тебе є гроші, які я тобі надсилаю. Ти можеш найняти собі доглядальницю. Я буду тобі надсилати більше.

— Я не хочу доглядальницю! Я хочу тебе! Я хочу своїх дітей поруч! — вигукнула вона.

— Мамо, будь реалісткою. Ми живемо в сучасному світі. Ми не можемо все кинути і приїхати. Ти повинна зрозуміти це.

Світлана поклала телефон.

Марія Павлівна сиділа, тримаючи в руці телефон, і очі стали вологими, змішуючись із гірким присмаком розчарування.

Вона віддала донькам усе, а тепер, коли їй потрібна допомога, вони відмовляються.

— Я ж не просила золота, я ж не просила неба! Я ж просила просто бути поруч! — шепотіла вона в порожнечу.

Через тиждень до неї завітала сусідка, Галина. Вона побачила, як Марія Павлівна сидить у своїй хаті, а в очах у неї — порожнеча.

— Маріє, — сказала вона, — що сталося? Ти сама не своя.

— Галю, — тихо відповіла Марія Павлівна, — мої доньки мене кинули.

— Як кинули? — здивувалася Галина.

— Так. Я їм зателефонувала, просила приїхати, доглянути мене. А вони відмовилися. Олена каже, що у неї робота, а Світлана — що у неї проєкт. І я залишилася сама.

— Не може бути! — вигукнула Галина. — Ти ж їм усе віддала! Ти ж жила заради них!

— Жила. А тепер вони живуть своїм життям. А я не знаю, як мені бути.

Марія Павлівна плакала, а Галина обіймала її, як рідну матір.

— Не плач, Маріє. Я не знаю, що тобі робити. Але я буду поруч.

І вона була поруч. Вона приходила щодня, допомагала по господарству, приносила їсти. Вона була для Марії Павлівни більшою донькою, ніж її рідні діти.

Якось Олена і Світлана вирішили приїхати. Вони приїхали разом, на великому джипі. Доньки зайшли в хату і побачили, що подвір’я поросло бур’яном, а в хаті було холодно і порожньо.

— Мамо, — сказала Олена, — ми тобі говорили, що треба найняти доглядальницю.

— Мамо, — додала Світлана, — ти ж сама себе довела. Ти не берегла себе.

— Я не могла себе берегти, — відповіла Марія Павлівна, — бо я вас берегла.

— Мамо, ми тебе любимо, — сказала Олена. — Але ми не можемо тут жити.

— Ми не можемо все кинути і поїхати до тебе в село, — додала Світлана.

Марія Павлівна мовчала. Вона дивилася на своїх доньок і розуміла, що вони вже не її діти.

Вони стали чужими. Вони були красивими, успішними, але в їхніх очах не було тепла.

— Я все розумію, — тихо відповіла вона. — Ви дорослі. У вас своє життя. А в мене вже нічого немає.

Марія Павлівна мовчки спостерігала, як її доньки прощаються. Олена та Світлана, тепер уже дорослі жінки, сідають в своє авто, і їхні обличчя, хоч і показують любов, вже не мають того тепла, що колись було у дитячих очах.

Вони поїхали, і її хата знову наповнилася тишею. Тишею, яка мовчазно говорила про все, чого вона так довго намагалася не помічати: про те, що між нею і дітьми тепер відстань у цілу прірву, про втрату, про те, що все, чим вона була для своїх дітей, вже не має значення.

Марія Павлівна сиділа, тримаючи в руках чашку гарячого чаю.

Доньки в той день просто повикладали гостинці на столі в матері, які привезли з собою і поїхали, а Марія Павлівна знову залишилася одна.

Вона сиділа на ґанку своєї хати, спостерігаючи, як сонце повільно ховається за обрієм, на душі у неї смуток був від того, що вона віддала все, а тепер не отримала нічого.

Вона думала про своє життя. Про те, як вона працювала, як економила, як допомагала донькам. І вона не шкодувала.

Вона любила їх, і ця любов була для неї найголовнішою. Але вона не розуміла, чому вони її залишили.

Вона відчула себе на місці багатьох матерів, які віддають все дітям, а потім залишаються самотніми.

Ця історія показує, що любов не завжди буває взаємною. І що іноді, коли ми віддаємо занадто багато, ми ризикуємо залишитися з порожніми руками.

Чи справедливо, що доньки, яким матір віддала все, тепер не хочуть за нею доглядати, виправдовуючись своїми причинами?

Чи в сучасному світі дорослим дітям теж нелегко, їм важко справлятися з самим, адже проблем чимало у сьогоднішні дні? Можливо, їх зовсім не потрібно осуджувати, бо їм теж зараз нелегко і вони пропонували мамі оплачувати доглядальницю, вона просто не хоче сама.

Он в багатьох країнах діти добре оплачують роботу доглядальниці, лише у нас це сприймається якось зовсім недобре. Але чому?

Як тут було б справедливо? Хто має доглядати матір?

Чи має право матір вимагати від своїх дорослих дітей повернути борг любові та турботи?

Але діти вже дорослі, в них сім’ї, вони теж не можуть все кинути і біля мами бути не зрозуміло ще скільки часу, їм потрібно свою сім’ю глядіти і гроші заробляти.

Що, на вашу думку, могло б змінити цю ситуацію?

Джерело