Мене звуть Віра. Нещодавно мені виповнилось 27 років, а моєму обранцю – 31. Разом ми вже більше ніж півтора роки. Юрій вже мав сім’ю до мене. Тож зараз не поспішав брати шлюб вдруге. Якось із підозрою та страхом ставився до всіляких стосунків, а тим більше шлюбу.

Живемо ми в його власній однокімнатній квартирі. Місця, звичайно, небагато, але скільки ж його треба для нас двох? Переселилась туди я давно. Юра захотів пожити разом, спробувати себе у побуті. Домовились ми про те, що рік поживемо разом, а тоді, якщо він зрозуміє, що я його доля, то одружимось офіційно.

Я, звичайно, з нетерпінням чекала на його, так званий, вердикт. Адже роки ідуть. Я хочу нормальну сім’ю, народити діток, облаштувати справжнє родинне гніздечко. Ось так прожили разом майже рік і на кінці цього терміну у коханого почались якісь проблеми на роботі. Продажі різко впали, а з ними і прибуток.

Тоді Юра вирішив, що не хоче працювати там в такій напрузі, тому написав заяву на звільнення. Але це було помилкою, адже заміни тоді не було. Почали ми перебиватися простими підробітками. Та самі розумієте, наскільки це малоприбутково та нестабільно. Цих коштів вистачало лише для покриття комунальних платежів. За все решта платила я. І харчування, і одяг, і побутова хімія, і всі інші важливі справи.

В якийсь момент я усвідомила, що чоловіка все влаштовує. Адже, коли я намагалась поговорити з ним, запропонувала інтенсивніше вести пошуки, то він взагалі образився і майже два дні всіляко мене ігнорував. Нібито я повинна підтримувати, а не давити. Але ж я й так останнім часом тільки те й роблю, що підтримую.

Все ж таки цікаво,коли ця криза закінчиться і чи закінчиться взагалі.

Тим більше, навіщо мені утримувати чоловіка, який навіть не хоче поки узаконювати наші стосунки? Знаєте, не дуже хотілося б залишитись потім біля розбитого корита.

Можливо, це я така строга, але в житті мені подобається чіткість і ясне бачення майбутнього, а не оце ось все.

КІНЕЦЬ.