– Квартиру отримає той, хто перший матиме сім’ю, – бабуся примружилася й окинула поглядом присутніх. – Але тільки не аби з ким. Це вам не перегони.

Уся сім’я зібралася на кухні старої хрущовки. Мати метушилася і різала зелень для супу. Батько хмикнув після бабусиної промови, Надя мало не подавилася водою.

Льошка ж посміхнувся і пожартував про чергу з гідних наречених, а потім повернувся до своєї тарілки.

Тоді Наді було сімнадцять, а Льоші – дев’ятнадцять. Різниця у них із братом невелика, але вона відчувалася постійно. Йому завжди виділяли трохи більше свободи, та ставили трохи менше запитань.

Втім, справа була не лише у віці. У сім’ї Наді завжди звучало «жінка повинна», та «мужик зобов’язаний».

І якщо чоловік був зобов’язаний лише забезпечити, то жінка повинна була і на підборах ходити, і косметикою користуватися, і побут на собі тягти. Виходив такий пристойний список, який мав на увазі купу обов’язків – тут і зараз.

Брат просто гордо носив титул продовжувача роду. Поки що нічого термінового від нього не вимагалося.

Квартира, де все це відбувалося, належала саме бабусі. Житло давно потребувало ремонту, меблі віддавали епохою радянщини, а на стінах досі висіли килими, зате це був центр міста. Крамниці, школи, садочки – все під боком.

Галина Степанівна жила сама. Дідусь давно покійний. Діти пропонували їй переїхати до них, але вона відмахувалася.

– Поки сама здатна сходити до вбиральні – житиму одна. А бути на чиїйсь шиї – це не для мене. Я простір люблю, тишу, спокій, – пояснювала Галина.

Після тієї розмови минуло шість років. Надя встигла закінчити університет, вийти заміж, влаштуватися працювати.

Льоша за цей час двічі кинув технікум і так ніде до ладу і не влаштувався. Працював то вантажником, то у доставці.

Коли бабусі не стало, з’ясувалося, що письмового заповіту вона не залишила. Її воля залишилася лише на словах та в пам’яті. Мати Наді, Інна Євгенівна, швидко зібрала документи та оформила спадщину по закону. А потім…

– Ми з батьком вирішили. Квартиру ми віддамо Льоші, – спокійно повідомила вона.

У Наді округлилися очі.

– Вибачте… А чого раптом?

– Ну, як чого? Він же чоловік! Куди він дружину приведе, коли матиме сім’ю? До себе на орендовану? А в тебе вже чоловік є. Та й потім… Доглядати батьків повинна дівчинка. Тож тобі дістанеться наша квартира, після нас.

– Після вас? – перепитала Надя, не вірячи своїм вухам. – Тобто йому зараз квартира, а мені – тільки, якщо я вас додивлюся?

– Надя, не починай, – суворо обірвала мама. – Не будь меркантильною. Ти ж жінка, терпи.

Сперечатись було марно. Навіть, якби Надя чудово розуміла, що бабуся вчинила б інакше.

Коли онука вступила в університет, Галина Степанівна почала підкидати їй гроші «на проїзд» та «на навчання».

– Ти вчишся. Значить, тобі потрібніше. Льошка нехай іде працювати, раз не хоче гризти граніт науки.

Якось, коли у Наді зламався ноутбук перед курсовою, бабуся просто зняла гроші з рахунку, та купила новий. Галина сказала, що це її обов’язок.

З Льошею ж у бабусі стосунки були іншими. Вона любила його, але не сюсюкалася. Галина була переконана, що людина має заслужити на повагу.

У Льоші з цим було туго. Не сказати, що він вів зовсім асоціальний спосіб життя, але й особливих досягнень не було.

Бабуся завжди допомагала насамперед тому, хто намагається та виявляє ініціативу. Тут і зараз, а не колись у перспективі.

Наді було прикро, бо та справедливість, про яку говорила бабуся, пішла разом із нею. Залишилася лише дивна мамина логіка, згідно з якою у хлопчиків квартири, а в дівчаток – терпіння.

Минуло десять років. Квартиру Галини Степанівни Льошка давно продав. Гроші вклав з розумом: додав до них накопичення, взяв іпотеку та переїхав до новобудови. Там і мешкає. Один. Без дружини, без дітей, натомість із собакою.

– Він просто не зустрів ту саму, – сказала Інна одного разу. – А так у чоловіка має бути житло, інакше хто за нього піде?

Надя із чоловіком житла так і не придбали. Вони все ще винаймали однокімнатну з галасливими сусідами та пліснявою у ванній.

Грошей у них вистачало, але впритул: все йшло на оренду, комуналку та їжу. Дітей, може, й хотілося, але куди? Втім, мати Наді мала свою думку.

– Ну ви що хочете до сорока років залишитися без дітей? Вже давно час! Візьміть іпотеку, ми допоможемо! Або переїжджайте до нас. Місця вистачить. І з онуками, якщо що, посидимо!

Надя щоразу стискалася від цих слів. І від суті речення, і від тону. Допомога матері була схожа на моркву перед носом.

Начебто є, але рукою не дотягнутися. Завжди з якимись застереженнями, умовами, а іноді – з відвертим обманом.

Кілька років тому батьки продали свою стареньку машину. Сказали, що гроші віддадуть нам із чоловіком на початковий внесок:

– Настав час вам у своєму гніздечку жити.

Надя зраділа, навіть почала підбирати варіанти. Але тут раптом Льоша затіяв ремонт у своїй новобудові.

У результаті гроші, звісно, пішли йому. Наді запропонували почекати. Проте нещодавно Інна витягла новий козир.

– У нас же дача, шість соток. Там сусіди теж почали все облаштовувати, вже цивілізацією пахне. Так ось, якщо ти нас онуком порадуєш, то ми з батьком тобі її подаруємо. Там і будуватиметеся.

Надя на той момент аж застигла. Вона навіть не відразу зрозуміла суть сказаного, тож перепитала.

– Тобто, ми маємо подарувати вам онука, щоб отримати ділянку?

– А як інакше? – Без тіні сором’язливо відповіла мама. – Ми повинні розуміти, що це все надовго й серйозно. А так – мало що? Сьогодні разом, завтра розбіжитеся. А діти – це вже відповідальність.

Надя нервово проковтнула. Їй раптом здалося, що вона сидить не за обіднім столом, а на якомусь аукціоні. Головним лотом було своє помешкання, а ставки вимірювалися у дітях.

– Мамо, – стримано почала Надя. – А якщо я, скажімо, не можу мати дітей? Або не хочу?Інна Євгенівна подивилася на неї так, наче у доньки щойно виросли роги.

– Не неси дурниць! Усі народжують, а ви з чоловіком тільки й знаєте, що скиглити. Грошей немає, житла немає! Ну, ось ми й пропонуємо житло. Навіщо воно вам, якщо не буде дітей?

Раніше Надя завжди мовчала, бо боялася здатися жадібною. Вона думала, що скромність – це ознака гарного виховання. А тепер вона раптом зрозуміла, що просто була зручною недолугою.

Адже доки вона мовчала, іншим діставалися квадратні метри. Вона ж обростала лише обов’язками.
Тепер, побачивши матір, Надя відчувала лише глухий біль у грудях.

Вона виразно відчувала, що батьки обмінюють свою любов, на виконання умов. Будь хорошою, не сперечайся, забезпеч онуками, терпи. І тоді, можливо, ти станеш гідною!

Надя більше не хотіла бути частиною цієї принизливої угоди. Увечері вона поділилася своїми почуттями із чоловіком.

– Іноді мені здається, що без онуків я для них пусте місце! – журилася Надя. – Як Льоші, так і квартира, і ремонт, навіть якщо він пальцем не ворушить у бік сім’ї.

– А як мова заходить за мене, так я маю бути спортсменкою, активісткою і просто красунею. І то це ще не гарантія!

Чоловік тільки хитав головою.

– Треба їхати. Може, в іншому місті й накопичити буде простіше.

– І їхати якнайшвидше! Поки на мене не навішали нових боргів у вигляді догляду батьків, або нагляду за племінниками, коли з’являться.

Коли за кілька тижнів мама дізналася, що вони підшукують роботу в іншому регіоні, почалося ціле шоу.

– А хто за нами доглядатиме?! – обурено вигукнула вона. – Ми на Льошу розраховувати не можемо! Він не та людина, він не впорається! Він же чоловік!

Надя мовчки слухала її тиради. Коли в матері зникли сили та повітря, вона спокійно відповіла:

– Ви вклали в нього все, що у вас було! Ось із нього тепер і вимагайте свої дивіденди!

Мама замовкла. Мабуть, не знала, чим заперечити.

Але вона не здалася. За місяць вона зателефонувала з новою пропозицією. Інна говорила тепер зовсім іншим тоном: ніжним, майже лагідним.

– Доню, слухай… Може, все-таки оформимо на тебе ділянку? Почніть будуватися. Поруч залишитеся. Все-таки сім’я.

Перед очима постала картина. Докори за відсутність онуків. Нахабна усмішка брата. Вихваляння батьків перед сусідами, – «це ж ми молодих житлом забезпечили».

І майже гола ділянка з часником. Скільки грошей потрібно вкласти туди, щоб привести все до ладу. Ні, не вигідна угода.

– Мамо, ні! Льоші ви подарували квартиру, а мені пропонуєте жити у старій розвалюсі, чи на пустирі? Ні, дякую!

Кілька секунд мати мовчала, а потім вибухнула.

– Ти невдячна! Ми все робили заради тебе! А їй квартиру подавай!

– Ні, мамо. Ви все робили заради Льоші! А мною тільки командували. Але, я більше цього не хочу!

Після цієї розмови раптово виплив брат. Він писав Наді короткі, але сповнені єхидством повідомлення про невдячних дітей, комерційний підхід до онуків, та жадібність.

Так, йому було легко говорити.

– Що, коли не дали квартиру – все, мати більше не потрібна? – писав він. – Сумно, що ти стала такою.

Надя не стала відповідати. Чоловік запропонував додати Льошу в чорний список. На тому й вирішили.

У них почалося нове життя. Без надмірностей, з цілою купою турбот, зате без чужих претензій. Вони переїхали, орендували не дорогу однокімнатну, почали впрягатися в підробітки, урізали витрати навіть на їжу.

Через рік вони нарешті змогли оформити іпотеку на стареньку, але затишну двокімнатну квартиру.

Льоша все ще порався з ремонтом. Батьки все ще допомагали йому. Коли мати потрапила в лікарню з переломом ноги, він навіть не почухався. Приїхав лише один раз і з порожніми руками.

Батьки підтримували стосунки з Надею, але мляво. Мати трохи пом’якшала, але, швидше, не від каяття, а через боязкі надії. Однак, особливого тепла одна до одної вони не мали.

Вони спілкувалися приблизно, як сусіди на майданчику: ввічливо, але зі збереженням дистанції. Інна досі не знала, що Надя тепер має своє житло.

Якось, перед Новим роком, мама знову порушила тему нерухомості.

– Надюш, ми тут із твоїм татом подумали… Може, оформимо на тебе частину нашої квартири? Як подарунок.

Надя посміхнулася. Так, подаруночок. Напевно в наборі з вимогою про склянку води на старості.

– Дякую, але вже не треба. Ти казала, що в мене є чоловік, хай він розуміється. Ось ми й розібралися разом із ним. У нас тепер є квартира.

Мати навіть не зраділа. Вона лише зітхнула, мабуть, зрозумівши, що вона більше не має точок тиску.

…Квартира Галини давно пішла у чужі руки. Зникли герані на підвіконнях, килими на стінах та старі, ще радянські дивани. Але залишилася пам’ять про бабусю.

– Допомагати треба тому, хто вдячний, а не тому, хто голосніше репетує, – казала вона колись.

Ці слова раптом спливли в пам’яті Наді, і вона зрозуміла, що не хоче допомагати батькам, бо сім’я не повинна бути схожою на ринок. Нехай совість тепер болить у тих, хто підписав цей «контракт». І Бог їм суддя…

Як ви вважаєте, слушно міркує донька, чи перегинає палицю? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайку.