Ніна Єгорівна прокинулася пізно, майже о дев’ятій ранку від шуму дощу. Зазвичай вона піднімалася о восьмій ранку, але цю ніч спала погано чи то від осінньої негоди, що ломилася в маленькі віконця сільського будинку барабанним дробом важких крапель, чи то від смутку, який переслідував пенсіонерку останній тиждень.

Дочка з онукою та зятем поїхали, як тільки закінчилася їхня відпустка. Забрали і найсвітлішу радість – онучку Маринку. Шестирічна дівчинка любила бабусю, і цього разу знову розлучалася зі сльозами.

Не витримала і Ніна Єгорівна, теж розплакалася, просячи привозити Марину частіше.

— Та ви що сьогодні влаштовуєте обидві? — Напівжартома, напівсерйозно лаялася дочка Світлана, — Та приїдемо, приїдемо скоро, через місяць вже будемо тут на вихідні.

— Марино, ти вже скоро в школу підеш, а ревеш… Мам, ну а ти що? Який приклад внучці подаєш?

— Ой, та я й сама не знаю, шкода мені вас відпускати. Так весело було всім разом. А тепер я знову одна… — зітхнувши, сказала Ніна Єгорівна.

— Ти не одна, з тобою твоя сусідка Ольга Петрівна, сорок років пліч-о-пліч, як сестри живете, та й з іншими ти завжди чудово ладнаєш, — заспокоювала дочка.

— Ех, теща, — обіймав Ніну Єгорівну Славко, — якби не робота, я точно у вас залишився б. Так тут добре, місця найкрасивіші… А риболовля одна чого варта!

Мариночка обіймала бабусю за ноги і не хотіла сідати до машини. Але ось збори та вмовляння були закінчені і вони поїхали до міста.

Тепер Ніна Єгорівна нудьгувала. Навіть підвестися вранці було важко.

Здавалося, ну які там справи? Однієї й готувати навіть не хочеться. І тільки гавкіт Діка на подвір’ї змусив підвестися: треба годувати пса-сторожа, кішок та курочок.

Сусідка Ольга Петрівна вже у своєму саду працює.

— Привіт Ніно, щось тебе не бачити. Чи здорова? Як ти? — кричить вона і звично махає рукою.

— Та здорова, тільки не можу звикнути, що моїх зі мною немає. Вся відпустка була разом із онукою, а тепер я одна. Тільки й думаю про неї, і все з рук валиться… — поскаржилася Ніна Єгорівна.

— Це ти даремно, — Ольга Петрівна підійшла до самого парканчика, — не мучай себе, вони приїжджатимуть. Зараз я прийду до тебе, чаю поп’ємо, я пиріжків принесу, вчора напекла.

Жінки сиділи на кухні, розмовляли. Ольга Петрівна побачила на підвіконні стару пластмасову ляльку.

Вона була роздягнена, кошлатою, і здавалося, теж з тугою дивиться на дорогу, звідки має з’явитися її маленька подружка Марина.

— Що це в тебе лялька розпатлана, роздягнена, тільки в одних трусах? — серйозно запитала Ольга Петрівна, беручи ляльку в руки.

— Так, це внучка грала… Ляльці цій багато років. Залишилася ще з дитячих років Світлан , — відповіла Ніна Єгорівна, — пам’ятаю, як ми її купували в нашій крамниці на день народження Світлани таємно, щоб вона не бачила, а потім ховали в шафі.

Як вона раділа ляльці цій! Тому й викидати не дала потім, навіть коли нареченою стала.

— А зараз тобі б саме час її привести до ладу, — порадила Ольга Петрівна, — якщо така легендарна лялька, родинна радість двох поколінь, то зроби Марині приємне — одяг їй поший. Ти ж майстриня, Ніно. А то просто ганьба…

Ніна посміхнулася і відповідно кивнула. Тепер вечорами вона шила на ляльку одяг.

А колись вимила її губкою в теплій воді, причесала як дитину і чомусь почала з нею розмовляти.

— Ну що, Настусю. Ось і до тебе мої руки дійшли. Тепер і я ніби з тобою граю… І сміх, і гріх. Але Ольга має рацію. Абсолютно права. До того ж Марина зрадіє. Ти ж у нас стала як нова.

На маківці ляльки був пов’язаний білий бант. Здавалося, лялька прислухається до голосу господині вдома і з вдячністю приймає свої обновки.

Наряди щовечора поповнювали міцну коробочку з-під взуття. Це були сукні з обрізків матерії, в’язані кофточки та шапочки, і навіть чобітки зі старих шкіряних рукавичок.

У чергове чаювання був показ мод. Ніна Єгорівна вбирала свою ляльку перед здивованою Ольгою Петрівною, яка гаряче й захоплено оцінила новий гардероб ляльки.

— Оце так! Та тобі можна замовлення брати на шиття та в’язання, Ніно! Модельєрка ти наша, — усміхалася сусідка.

— Ні. Я тепер і сліпа, і спина болить, от тільки на ляльки сукні і є сили та користь, — сміялася задоволена похвалою Ніна Єгорівна.

Ольга Петрівна пішла, нахвалюючи свою подругу, а наступного дня повернулася з оберемком ляльок.

— Приймай, подруго! Ти не уявляєш, на що ти мене спонукала. Я ж перерила всі свої поклади. У нас, мабуть, у роді так заведено – нічого не викидати.

Вона реготала, бачачи здивування Ніни, що гладила ляльок, плюшевого ведмедика і заводну курочку.

— Звідки таке багатство, Олю? — запитала Ніна Єгорівна, — Ти пограбувала дитячий садок?

— Я влізла на своє горище. Це щось! Острів скарбів, — відповіла Ольга, — я і тебе туди запрошую, це буде екскурсія минулого століття, в наш СРСР! Треба мені звідти ще принести щось. Тільки це згодом.

А спочатку — ось, приймай для Марини. У мене внук вже дорослий, в іграшки точно грати не буде.

А ти як цей оберемок ляльок одягнеш, так Маринка з села нашого вилазити не буде.

Тільки ти їй одразу всіх ляльок не віддавай. Нехай сюди їздить грати, а бере до міста в гості по одній. Як у бібліотеці книги змінюють, так і ти їй щоразу інших ляльок даруватимеш…

Ніна Єгорівна вечорами охоче займалася своєю колекцією ляльок. Поганий настрій її випарувався зовсім.

Більше того, вона з такою любов’ю обходжувала ляльок ще тому, що вони були старі, часів її молодості, коли Світлана та дівчинка Ольга були малими.

Немов у юність, навіть майже в дитинство поринула Ніна, сама грала та насолоджувалася цим процесом. Ольга Петрівна приходила щовечора.

Вона принесла старий програвач зі свого горища, ретельно вичистила його, і подруги сиділи, в’язали маленький одяг і слухали пісні.

На лавці біля печі в ряд сиділи ляльки в нарядах. Здавалося, що вони теж прийшли на концерт і прислухаються до забутих, але таких колись знайомих і рідних мелодій співаків.

Марина, що приїхала в гості, була захваті. Та що там онука! Світлана та Славко були вражені бабусиними ляльками.

А Ніна Єгорівна, після того, як обшила ляльок, і свої блузки перепрала і одягла до приїзду рідних саму ошатну – білу.

— У нас сьогодні свято, мамо? — запитала Світлана, — Ти з якого приводу вбралася?

— Ви приїхали! Ось моє свято! — бабуся поцілувала дочку та онуку. Дівчинка не відривалася від ляльок. Вона кружляла з ними в танці під музику і раділа як ніколи.

За столом зібралися всі, зокрема й Ольга Петрівна. Вона погладила Марину і сказала:
— Подобається наша музика?
Мариночка кивнула.

— Тоді наступного разу я принесу платівки з казками та дитячими спектаклями. У мене їх там багато.

Ольга Петрівна підняла вказівний палець угору, і Марина посміхнулася. Де це там, вона не зрозуміла, але очевидно було, що в тому високому місці, у Ольги Петрівни зберігається найважливіше, значуще і дороге.

Гості поїхали. Марина взяла з собою ляльку та медвежа. А через день зателефонувала донька Світлана.

— Маринка вже знову до тебе проситься. Тож у вихідні ми знову будемо в тебе. Диктуй, що з аптеки та магазину тобі привезти…

Ніна Єгорівна щасливо засміялася. Спрацювало! Порада Ольги не тільки позбавила від смутку, а й внучку порадувала, і Світлана тепліше на матір дивиться, і в гості їдуть.

— Піду я завтра в коморі розберуся, — шепотіла своїм лялькам, що сиділи на комоді, Ніно Єгорівно, — може, теж щось цінне-дорогоцінне знайду. Здається, там старий металевий конструктор десь був і дитячий посуд. Треба до приїзду Мариночки все встигнути впорядкувати. Ух ти, справ то скільки!

КІНЕЦЬ.