Дочка раптово розлучилася зі своїм чоловіком і повернулася до моєї квартири разом із дитиною. Дитина маленька, дочка у декреті, зять аліменти платить, але там копійки.

Виходить, що ми зараз живемо на мою зарплату. Я і за квартиру плачу, і їжу купляю, і онука одягаю, і доньці грошей на її потреби даю. А потреб у дочки дуже багато, вона в заміжжі звикла жити на широку ногу, зять небідний. А те, що аліменти платить копійчанні, то вміти треба. Як оминути це питання – таємниця не велика.

До декрету робота у дочки була не серйозною. Можна сказати, на роботу вона ходила новим манікюром похвалитися та вбрання вигуляти. Отримувала мало, але її чоловік утримував.

Я її попереджала, що це палиця з двома кінцями. Зараз утримує і все добре, а потім розбіжтеся – і ти без копійки. Як у воду дивилася.

Але тоді донька тільки страшенно закочувала очі і просила в її життя не лізти, вона сама розбереться. Як вона розібралася, я зараз маю честь спостерігати.

До кінця декрету ще рік, та й з тієї роботи толку не багато, треба буде щось нове шукати. Але до цього моменту ще треба дожити. А в мене вже терпець скоро лусне.

Дочка, як звикла жити на широку ногу, так і не бачить причин міняти звички. Аліменти прийшли – вона собі косметики набрала та сидить без грошей.

Попросила її до магазину сходити, купити продукти. Вона купила. Я подивилася в холодильник і обімліла. Як на свято якесь. Там і ковбаса дорога, і риба червона, і фрукти пакетами, і сир якийсь особливий.

Коли я дізналася, скільки вона на це все витратила, у мене мало не зупинилося серце. За ці гроші три тижні нормально можна жити нам усім трьом. А те, що вона примудрилася купити, це днів на три максимум.

Дочка тоді отримала довгу лекцію про те, що її панські звички мені не по кишені, тож треба якось від вишукувань на столі відходити. Простішою треба бути.

Вона тоді вдала, що зрозуміла, я навіть повірила. Через якийсь час попросила її вечерю приготувати, бо відчувала, що моїх сил на це не вистачить.

Приходжу додому, а там готові салати, готові відбивні, гарнір. Готове – це в упаковках. Лінь доньки було готувати, вона вирішила з ресторану замовити. Одна вечеря – більше тисячі на мінус.

Я їй почала пояснювати, що нам це не по кишені, а вона, замість того, щоб слухати і повертатися в реальність, почала кричати, що вона не звикла рахувати копійки.

Я так уже втомилася від неї. Грошам рахунку не знає, доручити їй нічого не можна, бо зробить усе через одне місце, по дому нічого не робить, точніше, робить, але тяп-ляп. Ще й свариться, що вона нічого собі дозволити не може, сходити нікуди не може. А хто в цьому винен? Не розлучалася б, жила б далі в достатку, чоловікові б клювала мізки.

Я, до речі, зовсім не здивована, що вони розлучилися, якщо дочка зятю так само мізки клювала, як мені. Але й аліменти копійчані, це теж не справа, звісно

У мене терпець уже закінчується. Дочка дочекається, що я просто виставлю її з квартири, зателефоную зятю, щоб дитину забрав, а ця білоручка нехай робить що хоче. Я поки що її не вигнала тільки через онука, але незабаром і він мене вже зупинятиме перестане.

КІНЕЦЬ.