Дочка з чоловіком розлучаються, а я тепер у неї у винних ходжу – не забезпечила дівчинці умови для процвітання. Розлучилися вони через іпотеку, не винесли тягарів і поневірянь. Хоча я попереджала, що не треба поспішати. Але винною у дочки чомусь залишилася я

Дочка з чоловіком розлучаються, а я тепер у неї у винних ходжу – не забезпечила дівчинці умови для процвітання. Розлучилися вони через іпотеку, не винесли тягарів і поневірянь. Хоча я попереджала, що не треба поспішати. Але винною у дочки чомусь залишилася я.

Маша із Сергієм розписалися близько двох років тому. Весілля грали галасливе, бенкет горою, хоча я і не вважала це розумною тратою грошей.

Але там дуже жвава мама чоловіка, яка вирішила, що синочку єдиного треба одружити за всіма правилами. Маша зі свекрухою була згодна, їй хотілося блищати в пишній білій сукні, танцювати перший танець, слухати нескінченні крики “гірко” з вуст п’яних гостей.

Своїх грошей у молодих було небагато, але щось було. Ще свекруха вклалася, якій це свято було потрібне не менше за Машу, я теж дала грошей, але одразу пояснила, що на подарунок у мене вже не буде.

Тому нехай самі вирішують, що з цим робити – на весілля витрачати чи на щось розумніше. Думаю, немає сенсу говорити, що все вбухали у весілля.

Я ніяк не коментувала, що після сто тисячного весілля молодята пішли жити на орендовану квартиру. Зрештою, це їхня справа. Не хочуть іпотеку – не треба, нехай чужими квартирами блукають.

– Ти не розумієш. Купити квартиру, це означає бути прив’язаними до одного місця, особливо якщо квартира в іпотеці. А ми поки що не вирішили, де хочемо жити. Може за рік ми до Києва чи до Львова переїдемо, — міркувала дочка.

Ну, бог у поміч, що я можу сказати. Їм жити не мені. Хочуть переїжджати, нехай катаються.

Прожили вони на орендованій квартирі близько пів року, а потім не стало бабусі зятя. Після неї залишилася однокімнатна квартирка на околиці міста. Свекруха запропонувала молодим перебратись туди.
– Там, звичайно, ремонт проситься, але краще вже ви у свою квартиру гроші вкладатимете, ніж віддавати комусь за оренду, – говорила свекруха молодим.

З приводу “своєї” квартири сваха прибріхувала, власницею за документами була саме вона. Тож виходило, що вкладається молодь у її квартиру. І якщо із зятем усе зрозуміло, він у мами одна дитина, то моя дочка до цієї квартири взагалі жодного стосунку не мала. Але говорити я нічого не стала, всі люди дорослі повинні розуміти.

Переїхали донька із зятем на бабусину квартиру, стали приводити її у жилий вигляд. Роботи там було дуже багато, квартира потребувала капітального ремонту. Але молодята вирішили обійтися косметичним, бо грошей не було.

Я відвідала квартиру лише один раз, коли молодята покликали на новосілля. Розташування квартири мені не сподобалося: район віддалений, проблеми з транспортом, якісь дерев’яні бараки неподалік, сам будинок теж виглядає жахливо та потребує ремонту. У квартирі після ремонту стало краще, але все одно видно, що це тимчасові заходи.

До того ж вона дуже незручного планування – зовсім маленька кухонька, такий самий коридор, суміщений санвузол та одна витягнута прямокутна кімната. Як у пеналі перебуваєш. Мені там було дуже незатишно. Але молодим начебто подобалося.

Через кілька місяців після новосілля донька оголосила, що вони чекають на дитину. У зв’язку з чим постало питання про розширення житлоплощі. Свекруха одразу заявила, що продавати нічого не дасть, тож нехай навіть не розраховують. І куди тільки поділися слова про свою квартиру?

Вихід був один – брати іпотеку, але для цього потрібен перший внесок, а потім ще щомісяця банку сплачувати гроші. З огляду на те, що дочка збирається в декрет, а зять заробляє середньо, дуже ризикований захід. Я радила молодим почекати з іпотекою, адже зараз їм є де жити, їх свекруха з квартири не виганяла.

– Накопичте, потім ти вийдеш із декрету і візьмете квартиру. Поки дитина маленька, ви й в одній нормально розміститеся. Ти сама до п’яти років нормально зростала у гуртожитку, і нічого страшного, – відмовляла я дочку.

Але вона мала іншу ідею, яку їй підкинула свекруха. Їй спало на думку, що якщо вона вже внесла в добробут молодих свій внесок, то тепер моя черга: я мала помінятися з молодими квартирами.

– Ну, навіщо тобі дві кімнати, ти ж одна? От і переїдеш у нашу однокімнатну, а ми у твою двушку. Нічого переоформлювати не будемо, кожен залишиться при своєму, – умовляла мене дочка. Але я відповіла рішучою відмовою, жити в їхньому “пеналі”, та ще й на пташиних правах я не збиралася.

Дочка на мене образилася, але це моє рішення все одно не змінило. Їм є де жити, а бажання ось прямо зараз перебратися у двокімнатну, це дурощі, заради яких я своїм комфортом не хочу жертвувати.

Молоді таки зважилися на іпотеку. Взяли кредит на мінімальний внесок, взяли в іпотеку двокімнатну. Не в новобудові, тож якийсь ремонт там вже був. Переїхали туди.

З’явилася дитина, Маша в декреті, зять крутиться, як муха в окропі, але із заробітками якось не дуже йде. Вся зарплата йде на кредuт. Грошей у молодих постійно немає, а дитині дуже багато потрібно. Ми, батьки, допомагали, але в нас коштів теж не багато.

Молоді почали сваритись, і в результаті досварилися до розлучення. Зараз саме йде процес розлучення. Здавалось би, самі винні, треба було вмикатиголову, коли приймаєте рішення, але моя дочка вважає інакше.

– Це твоя провина, що я лишилась без чоловіка, а дитина без батька! Якби ти обмінялась з нами квартирами, то нічого цього не було б, – заявила вона мені, коли прийшла з онуком і речами.

Мені шкода, що шлюб дочки розвалився, але я не вважаю, що в цьому є моя провина.

КІНЕЦЬ.