Так склалося, що мама мого чоловіка, Тамара Михайлівна, певний час жила разом із нами. Її старша донька Ганна обдурила її під час поділу квартири, фактично залишивши матір без даху над головою. Ми з чоловіком не змогли дозволити, щоб свекруха залишилася на вулиці, тому забрали її до себе.

Тамара Михайлівна відчувала себе незручно в нашому домі. Вона була інтелігентною, скромною жінкою, і навіть елементарні речі, як вийти з кімнати чи сісти поїсти, давалися їй важко. Її доводилося буквально умовляти, щоб вона поїла разом із нами.

Вона намагалася віддячити нам усіма можливими способами: прибирала вдома, прала, хоч ми й просили її цього не робити. Вона навіть намагалася віддавати нам гроші зі своєї й так невеликої пенсії:
– Візьми трохи на оренду чи продукти, – раз на місяць простягала мені конверт.

Я, звісно, відмовлялася. Ми з чоловіком не бідували й ніколи не натякали, що свекруха повинна щось платити. Я вважала, що це неправильно – брати гроші в такої близької людини, яка все життя працювала і виростила мого чоловіка.

Але їй все одно було незручно. Вона вважала, що «сидить у нас на шиї» і заважає нам жити своїм життям. Розмови й вмовляння нічого не давали. Вона навіть уникала користуватися ванною чи туалетом, коли всі були вдома, терплячи до останнього.

Ми зрозуміли, що треба щось змінювати. У передмісті неподалік від нас продавався невеликий будинок: одна кімната, кухня, санвузол, усі зручності – газ, вода, каналізація, електричне опалення. Невелика ділянка з посадками додавала затишку.

Ми обговорили це зі свекрухою, і вона радо погодилася. Частину грошей у нас була, решту ми взяли в кредит. Коли ми сказали Тамарі Михайлівні, що цей будинок для неї, вона не могла стримати сліз.
– Це мій будинок? Це правда? – питала вона крізь сльози.

Переїзд пройшов легко. Вона була щаслива, розпланувала, де що посадить, і вже почала будувати плани на майбутнє.

Щоб уникнути проблем, будинок оформили на чоловіка, адже Ганна могла знову спробувати щось вимагати. І, як виявилося, не дарма. Через пів року вона дізналася про переїзд матері й приїхала до неї з сином. Намагалася залишитися жити, але маленький будинок не дозволяв їм розташуватися з комфортом.

Дізнавшись, що будинок їй не належить, Ганна швидко втратила інтерес до матері. Вона більше не з’являлася.

Тамара Михайлівна повністю поринула в роботу на городі. Вона садила, поливала, прополювала грядки. Свіже повітря та власний простір пішли їй на користь – вона просто розцвіла.

У цій історії немає драми чи скандалів. Я завжди вважала, що до людей треба ставитися так, як ти хочеш, щоб ставилися до тебе.

Тамара Михайлівна мене прийняла, жодного разу не сказала мені нічого поганого. Коли настав час віддячити їй за добро, ми з чоловіком зробили це так, як могли.

КІНЕЦЬ.