Дочка перестала зі мною спілкуватися, бо я відмовилася від її пропозиції помінятися квартирами. Тепер я внуків не бачу вже кілька місяців, а Юля чекає на те, що я зміню свою думку.

– Ти не любиш ні дочку, ні внуків, якщо ти така черства до наших проблем, – картає мене моя єдина дочка.

Це не правда, я і її люблю, і внуків тим більше, але навіть заради них я не готова жертвувати своїм комфортом. Може, я і справді погана мама, а може – розумна людина, яка дбає про свою старість.

Ми з чоловіком зараз живемо у просторій двокімнатній квартирі, в той час як дочка з зятем і двома малими дітьми тісняться в однокімнатній. Але хто їм винен?

В 22 роки дочка нам заявила, що виходить заміж. На той час вона не мала ні роботи, ні планів ніяких, щоправда, диплом отримала уже.

Я сподівалася, що хоч зять заробляє, але мене чекала прикра несподіванка – наречений дочки немає ні постійної роботи, ні освіти навіть. Його відношення до життя мене неабияк дивувало. Сьогодні він фотограф, завтра він в інтернеті щось продає – а нормальної стабільної роботи у нього нема.

Чоловік навіть захотів заборонити дочці заміж виходити, але я його зупинила. Вона доросла, нехай сама вирішує. Зрештою, їй з ним жити, а не нам.

Заспокоювало і те, що свати виявилися нормальними адекватними людьми. Ми молодятам бабусину однокімнатну квартиру віддали, а свати за свій кошт там ремонт зробили, то ж старт у наших дітей був не таким вже й поганим. А далі їм просто треба самим було щось робити.

Та проблема в тому, що робити нічого вони якраз і не хотіли, постійно повторювали, що їх все влаштовує, а до нас лише бігали зичити гроші. Я спочатку давала, бо як рідній дитині не даш, але потім мій чоловік став категорично проти, сказав, що вони так ніколи не навчаться самостійності.

Тільки ми вирішили зменшити свою допомогу, як дочка заявляє, що вона дитину чекає. Юля ніде не працювала офіційно, тому декретних не отримала, і не мала нічого відкладеного. На зятя теж надії мало. Тому довелося нам з сватами купувати все для малюка: одяг, іграшки, коляску, колиску, суміші, адже ми не могли не допомагати, тепер у нас є внук.

Ми з свахою ще й по черзі щодня прибігали, щоб Юля не втомлювалася з дитиною сама. Зять на радощах навіть на роботу влаштувався, заробляв спочатку небагато, але ми і тому раділи.

Справи почали налагоджуватися, ми разом якось справлялися, але тут дочка оголошує, що вона знову в очікуванні. Ми з свахою були ошелешені, і не тому, що ми не хотіли внуків, а тому, що ми не розуміли, як вони все це потягнуть.

Я запитала дочку, що нам купити внучці на виписку, а вона відповіла, що нічого не треба.

Я подумала, що у неї все є з старшої дитини, і тому дочка не вважає, що їм щось потрібно. Але я помилялася, бо коли ми з свахою зайшли до них в гості, то в кімнаті побачили лише одне дитяче ліжечко.

Дочка пояснила, що старшого сина вони забрали до себе, а молодша донечка тепер в колисочці.

– Але ж це незручно, – всплеснула я руками.

– А у нас грошей нема на ще одну колиску, – відповіла Юля.

Мені так соромно перед свахою стало. Кажу:

– Юля, ми ж тебе питали, що треба купити, ти сказала, що нічого.

– А що ви хочете, щоб ми в вас кожну дрібничку випрошували? Самі не могли здогадатися, що ще одна колиска потрібна? – з докорами накинулася на мене дочка.

І взагалі, ви з батьком розкошуєте в двокімнатній квартирі, в той час як четверо нас тіснимося в однокімнатній. Ви теж не здогадалися, що логічно було б обмінятися квартирами, – продовжила вона свій обурливий монолог звинувачень в нашу сторону.

А потім взагалі заявила, що якщо ми не впустимо їх в свою більшу квартиру, то це означатиме, що ми їх не любимо, а значить – внуків не побачимо.

Чоловік мій категорично проти, та й я не горю бажанням з’їжджати з квартири, в якій я прожила стільки років. Навіть заради дітей і внуків.

Як вважаєте – я погана мама, чи я все правильно роблю?

Джерело