Дочка незадоволена тим, що я відмовляюся дарувати їй квартиру, хоча я маю ту, в якій я живу, і ще дві, які я здаю. Ну, зазвичай здаю, зараз в одній живе дочка.

Жодна із цих квартир не дісталася мені просто так. Це не подарунки, не спадщина, це квартири, на які я заробила сама, щоб мати стабільне джерело додаткового прибутку.

Мої батьки не залишили мені нічого, все пішло до старшої сестри, бо вона приводила на світ один за одним дітей від алкоголіка і вічно висіла на шиї у батьків, скаржачись, як їй погано.

Я у батьків нічого не просила, а вони взагалі рідко згадували про моє існування, сестра ж ближче, ще й онуки від неї, а я як поїхала до міста вчитися, то вдома майже не з’являлася.
На батьків я не ображаюся, просто пояснюю, що на мене з неба нічого не падало. Ні багатих батьків, ні багатого чоловіка.

Мій чоловік був студентом. Ми одружилися з великого кохання на четвертому курсі, я швидко залетіла, але продовжувала вчитися, поки була така можливість. Його батьки були проти нашого шлюбу, на внучку вони не звертали уваги, просто ігнорували її. Допомагати нам вони не думали.

Я знаю, що свекри дуже розраховували, що ми з чоловіком не витягнемо побут, він втомиться і повернеться додому, до матусі з татком під крильце. Я вірила у краще.

Але вірити я могла у будь-що, хоч в існування гномів, але за фактом все сталося так, як прогнозувала свекруха. Вона свого сина таки знала краще, ніж я. Чоловік пів року пограв у щасливу родину, потім із нашого гуртожитку почав втікати додому на день, на два. Казав, батьки попросили чимось допомогти.

Потім він зрозумів, що у своїй кімнаті йому зручніше, адже мама все приготує, попере, попрасує, тато грошей дасть, і не треба вставати до дитини, ходити в душ і стежити, щоб каструлю з кухні не вкрали.

Загалом ми розлучилися. На розлучення подала я сама, у нього навіть на це не вистачило мужності. Він щось бубонів, що поки поживемо окремо, а потім він отримає диплом, знайде роботу і ми зможемо винайняти квартиру.

Довчилася я за допомогою подруг, знайомих, однокурсників, які допомагали мені з навчанням та дитиною. Якби не вони, то ми або з голоду померли б, або з університету я б вилетіла.

Вивчилася, а потім почався забіг із перешкодами. Дівчина зі свіжим дипломом та немовлям на руках підкорює столицю, де нікому не потрібна. Де я тільки не жила, ким тільки не працювала, доки не змогла взяти в іпотеку свою першу квартиру. Крихітну, забруднену, з відсутньою сантехнікою, але свою.

Потім вже полегшало. І дочка підросла, і не було вічного страху, що доведеться знову переїжджати. Змогла і роботу змінити, щоби можна було зітхнути. Потім і освіту другу здобула.

Купила іншу квартиру, вже двокімнатну. Але першу не продавала, здавала, щоби було легше платити іпотеку. А коли виплатила за двокімнатну, то взяла в іпотеку ще одну двокімнатну. Зарплатня в мене була гарна, ще й заощаджувати навчилася сильно. Можна було гроші й розтратити, але ж можна було і вкластися в нерухомість, що я й зробила.

Ми з дочкою жили нормально, аби як я нажилася, тож хотілося жити в комфорті, хоч і без надмірностей. Але у відпустку регулярно їздили, їли досхочу, речі одна за одною не доношували.

Освіту донька здобула хорошу, навчалася у спеціалізованій гімназії. Потім вступила до університету на іноземні мови, до бюджету не добрала, довелося вчитися за гроші. В гуртожитку донька не жила жодного дня. Університет у нашому місті, тож жила вдома. Дочка взагалі від мене з’їхала лише перед своїм одруженням.

Рік вони з чоловіком намагалися самостійно жити, а потім вона приходить і каже, що на квартиру вони не накопичили, а вона чекає дитину, зараз не до накопичень.

Пішла молодим назустріч. З однієї квартири мешканців виселила, причому з двокімнатної, туди оселилися дочка із зятем. Домовленість була, що вони живуть і потихеньку відкладають на своє житло. П’ять років вони у моїй квартирі прожили, дитина вже в садок ходить, дочка на роботу вийшла, а з’їжджати й не думають. Я вирішила цю тему порушити.

Запропонувала навіть дати їм грошей на перший внесок, щоби вони вже жили у своїй квартирі та в неї вкладалися. Не тому, що мені шкода чогось, а тому, що їм треба своє заробляти, бо халява розбещує.

Дочка на мене надумала ображатися, мовляв, я їх хочу в іпотечну кабалу загнати, а вона не бачить у цьому сенсу. Вона була впевнена, що ту квартиру, де вони жили, я їм просто подарую.

– Могла б і подарувати дочці квартиру, у тебе ще дві є! – мало не вимагала вона цього від мене.

Але я спустила її з небес на землю. Нічого я не зобов’язана їй дарувати, мені ніхто не дарував нічого. Ось на перший внесок дати грошей можу, це моя інвестиція в майбутнє їхньої родини, а далі нехай викручуються самі.

Дочка образилася, вони з зятем та дитиною з’їхали, мені навіть нову адресу не сказали. А я не розумію, що зробила не так.

Пожити я їх пустила, грошей на перший внесок я готова дати. Чому я маю дарувати їм щось ще? Мене така поведінка дочки образила. Хай подумає, все зважить, якщо не дурепа, сама прийде і просити вибачення. А якщо дурепа, то це вже проблеми її сім’ї.

КІНЕЦЬ.