Дочка моєї найближчої подруги мала стати невісткою. Але доля, мабуть, мала інші плани. Замість мого сина вона обрала мого чоловіка. І коли я це збагнула, стало важко дихати.

Усе почалося з короткої відпустки, яку я вмовила Андрія провести не на нашому городі, а в гостях у Лариси – моєї давньої подруги ще з училища. Ми давно не бачились, а її агросадиба в Карпатах виглядала на фото як з каталогу – дерев’яні будиночки, запах хвої, озеро й коні. Мені кортіло бодай трохи забути про міську суєту. А Андрієві – аби відстали.

Лариса зустріла нас з усмішкою до вух. У вишиванці, з пиріжками й обіймами, такими щирими, як у юності. Її донька Христина змінилася – виросла з тієї сором’язливої дівчинки, що ховалась за мамину спину. Тепер вона була мовчазною, стриманою, з тими спокійними очима, в яких відчувалась глибина.

– У вас тут, як у раю, – сказала я, роздивляючись все навколо.

– От і лишайтесь хоча б на тиждень, – кивнула Лариса. – Може, й Христина з Ярчиком порозуміються. Ви ж колись казали…

– Казала, – відповіла я тихо. – Але, може, то були лише мамині мрії.

Андрій із перших днів почав зникати. Його щось ніби тягнуло на той їхній ставок, у стайню, на лісову прогулянку. І найчастіше – з Христиною. Вона ніби розуміла його краще за мене. Або просто мовчала там, де я би щось сказала.

– Ну що ти, аж світитися став, – пожартувала я одного вечора, коли він повернувся із запахом сосни у волоссі.

– Та просто повітря свіже, – відмахнувся він.

– Аж таке свіже, що очі блищать?

– Маріє, ну досить… Я ж не втік кудись.

Я тоді нічого не відповіла. Але вже відчувала – щось не так. Більше часу я проводила з Ларисою. Ми варили варення, говорили про дітей, про життя. Я обережно натякала:

– Що там Андрій із твоєю донькою так дружать? Не заважає?

– Хай дружать, – усміхалась вона. – Вона така самітна стала. Ти ж знаєш – тата не стало, хлопці в селі не ті. А Андрій… він добрий.

Останнє слово мене здивувало. Добрий. Для кого?

Наш син Ярчик мав приїхати наступного тижня. Я написала йому: приїдь, може, Христину розворушиш. Він довго не хотів, але таки погодився.

Андрій на той момент уже не приховував захоплення. Його майже не було поруч. А коли був – дивився у вікно, слухав радіо, сидів мовчки з книжкою, якої не читав.

– Що відбувається? – спитала я одного вечора.

– Нічого.

– Не бреши. Ми ж не чужі люди.

Він мовчав. А потім відповів:

– Я просто вперше за багато років відчув… що мені добре.

– А зі мною було погано?

– Було… спокійно.

Я проковтнула цю відповідь, мов оцет. Спокійно. Отак тепер це називається.

Ярчик приїхав. Молодий, симпатичний, трохи замкнений. Христина наче трохи розцвіла – але ненадовго. Вони сходили раз на прогулянку. Побалакали. І все. Не склалось. Він поїхав назад до Львова – з фразою:

– Мамо, не тисни. Вона не моя.

Через два тижні ми повернулись додому. А ще через три мені зателефонувала Лариса.

– Маріє… Тут таке… Христина чекає дитину.

Я отетеріла.

– Тобто… Ярчик?

– Вона мовчить. Але всі так думають. Вона ж тільки з ним бачилась.

Я не знала, що сказати. Голова розколювалась. Я зателефонувала сину. Він поклявся, що між ними нічого не було. Навіть натяку. І я йому повірила.

– Мамо, вона мені майже як сестра. Ти що?

І тоді я все зрозуміла. Усі ті вечори. Всі ті мовчання. Всі ті лісові доріжки.

Того ж вечора я подивилась на Андрія. Він читав, ніби нічого не сталося. І я спитала:

– Вона чекає дитину.

Він підняв очі.

– Я знаю.

– Це твоя?

Він мовчав. Але його погляд… Я вже не потребувала відповіді.

– Як ти міг?

– Я не планував цього. Воно просто… сталося. Я відчував, що ще живий.

Я відвернулась. У мені не було ні крику, ні істерики. Лише порожнеча.

Ми розлучилися швидко. Він залишив мені квартиру, авто, рахунок у банку. Сказав лише:

– Пробач, що не сказав раніше.

Він поїхав на ферму. У них народилася донька. Назвали її Ганна. Лариса стала бабусею. А я? А я досі думаю – коли саме все зламалося?

З Ларисою ми більше не спілкуємось. Ярчик одружився з колегою. Вони чекають на сина. А я вчуся жити з новою тишею в домі.

І от іноді думаю: може, все мало бути саме так? Але чому тоді так важко?

А ви… Що б ви зробили на моєму місці? Чи можна пробачити зраду, якщо вона прийшла з дому подруги?

Джерело