– Гроші треба, дай карточку, мамо, – каже мені донька, а мені так прикро, що словами не передати.

Мені 67 років, і я вже кілька років як пенсіонерка. Життя було різним: із радощами, з болем, із перемогами й втратами. Мого чоловіка не стало дев’ять років тому. Я тоді думала, що нічого гіршого зі мною статися вже не може. Але життя іноді підкидає свої випробування.

У мене двоє дітей. Син Сергій живе в іншому місті. У нього все добре: гарна дружина Оксана, нещодавно у них народився хлопчик. Я тішуся, що Сергій зумів створити міцну сім’ю.

А от із дочкою Валентиною все інакше. Її життя, на жаль, не складається. Після розлучення вона повернулася до мене і залишилася.

Останнім часом Валентина почала часто водити додому друзів. Сидять у мене в квартирі до ночі, шумлять, постійні застілля. Сусіди вже почали скаржитися, а я не знаю, що сказати.

Коли прошу її припинити, вона лише знизує плечима й відповідає: “Мамо, ну я ж молода! Не можу ж я жити, як ти, тільки на роботі та вдома!”.

Дочка ніде не працює. Після школи вона навіть не спробувала вступити кудись. Казала, що ще встигне. Згодом вийшла заміж, але їхній шлюб тривав лише рік. Чоловік не витримав, що Валентина не хоче працювати. Вони розійшлися, і з того часу вона повернулася додому.

– Мамо, дай картку, я забіжу в магазин, – говорить Валя, заходячи на кухню.

– Ти ж уранці взяла гроші, – здивовано кажу.

– Ну, треба ще, – вона дивиться на мене так, ніби це не прохання, а вимога.

– Валю, я ж тебе люблю, але ти ж молода, сильна, здорова. Чому не хочеш знайти роботу?

– Мамо, не починай! – обурюється дочка.

– Ким? Прибиральницею, як ти пропонувала? Дякую, але я краще якось інакше.

Після цього вона виходить із кухні, грюкнувши дверима. І це вже звична картина.

Я дуже шкодую, що раніше не була до неї суворішою. Завжди намагалася її пожаліти, підтримати. А зараз бачу, що така “підтримка” лише зробила її безвідповідальною.

Син про це не знає. Я не можу розповісти йому правду, бо знаю, що Сергію це не сподобається, і він почне з’ясовувати стосунки з сестрою. А мені хочеться, щоб у них залишилися гарні стосунки.

Одного вечора, коли я поверталася з підробітку двірником, зустріла сусідку Людмилу. Вона зупинила мене:

– Валеріє Дмитрівно, я розумію, що це ваша дочка, але вже несила терпіти. Її компанія галасує до опівночі, ми з чоловіком зовсім не спимо.

Я почувалася дуже ніяково. Обіцяла, що поговорю з дочкою. Але чи почує вона?

Удома мене зустріла тиша. Валентина, схоже, ще не повернулася. У цей момент задзвонив телефон. Це був Сергій.

– Мамо, як ти? – його голос завжди такий теплий і спокійний.

– Та нічого, синку, потихеньку. Як Оксанка? Як онук?

– Усе добре. Ось, думаємо влітку до тебе приїхати. А ти як? Грошей вистачає?

І тут я раптом зрозуміла, що більше не можу мовчати.

– Сергію, – почала я, відчуваючи, як у горлі застрягає ком, – я мушу тобі щось сказати про Валю.

Він уважно вислухав усе, що я розповіла. Я чекала, що він почне сваритися, звинувачувати мене чи сестру. Але замість цього Сергій сказав:

– Мамо, чому ти раніше мовчала? Це ж не тільки твоя проблема. Ми родина, ми маємо разом це вирішувати.

Наступного дня Сергій приїхав. Він поговорив із сестрою. Спочатку Валентина сприйняла це як чергову сварку. Але Сергій сказав їй:

– Валю, це не нормально, що ти так живеш. Ти ж не чужа людина мамі, а її дочка. Чому вона має працювати, поки ти сидиш?

Їхня розмова тривала кілька годин. Валентина сперечалася, виправдовувалася, але я бачила, як її очі наповнюються соромом.

Через тиждень вона сама знайшла роботу. Нехай не престижну, нехай із мінімальною зарплатою, але це був її перший крок до змін. А ще вона повернула мені мою картку.

Звісно, усе не стало ідеальним відразу. Але я бачу, як Валя поступово починає дорослішати. Вона більше не водить додому компанії, а намагається сама заробляти. Сергій обіцяв допомагати їй, якщо вона продовжить старатися.

Я зрозуміла, що часом любов – це не тільки жалість, але й уміння сказати “ні”. Іноді це найкраще, що можна зробити для близької людини.

Джерело