Карина зовсім не очікувала, що під час її відсутності, на її дачі хтось оселиться.

Того дня вона приїхала на своєму новенькому автомобілі не одна, а з донькою і псом.

— Вітас, – скомандувала вона, відчинивши дверцята машини.

Добродушне цуценя вистрибнуло з салону авто на вулицю і смішно озирнулося, трясучи вухами.

За ним вийшла шестирічна Поліна. Витягла із заднього сидіння свою маленьку дитячу валізу на коліщатках і з ручкою, діловито пішла до будинку.

…Тут Алла Миколаївна, яка спостерігала за трійцею з вікна будинку, зрозуміла, що найкраще зараз буде, якщо вона сама вийде і покажеться господарям дачі на очі. До чого ж соромно! Але нічого не поробиш.

Вона вийшла на ґанок і Карина з дівчинкою нарешті її побачили.

— Добрий день, – тремтячим голосом привіталася жінка.

Карина, що йшла викладеною камінчиками доріжкою з сумкою і валізою, зупинилася:

— Доброго дня… А ви… Хто? І що ви тут робите… На моїй дачі?

Жінка, яка переминалася з ноги на ногу, не виглядала безхатьком. Одяг на ній був чистий і не старий. Обличчя теж видавало тільки вік близько шістдесяти, а може бути сімдесяти років, не було на ньому відбитку неблагополуччя або тяжкої долі.

— Мене звати Алла Миколаївна, – простягнула паспорт незнайомка.

Карина повільно, з невпевненістю підійшла і зазирнула в нього.

— Я тут… Жила, – схиливши голову, зізналася Алла, – Розумієте, мені нікуди було йти… Ви вже вибачте мені. Я нічого в будинку не чіпала. І… Я піду, тільки зберу речі.

Карина зрозуміла, що непрохана гостя миролюбно налаштована й адекватна у своїй поведінці. Але все одно доньку схопила за плече, не даючи увійти в будинок.

— Поліно, іди поки що озирнися на подвір’ї, дитинко. І Вітаса із собою візьми. А мені потрібно поговорити з тіткою.

Білява, з ясними очима Поліна з цікавістю подивилася на незнайому бабусю.

— А хто це, мамо? Це наша бабуся?

— Ні-ні, не бабуся, ти що, дитинко, йди, – пробурмотіла Карина.

І пройшла в будинок слідом за незрозумілою бабусею.

Алла Миколаївна увійшла в будинок і почала пояснювати:

— Зрозумійте мене правильно, будь ласка, я не грабіжниця, і не злодійка. Ваш будинок у порядку, всі ваші речі цілі.

Карина обурилася:

— Але ви замок зірвали. Що це таке? Я ж бачу, видерли навіску разом із корінням, а потім назад уткнули. Чому ви тут?!

Чужинка раптом розплакалася ридма, від чого господиня дачі сторопіла.

— Мені нікуди було йти. Про-пробачте мене, Богом прошу… Я опинилася на вулиці!

Я обійшла весь дачний кооператив, але тільки на ваших дверях був навісний замок… Який було легше збити. І ще у вас дрова були… Я їх витратила, але я все відшкодую, ось, ось гроші.

— Якщо у вас є гроші… То чому ви не зняли житло? – повільно вимовила Карина. – Ви вважали за краще влізти в чужий будинок? Що ви взагалі на дачах робите? Тут багато хто з’являється тільки влітку.

Карина бачила, що стара вся трясеться від сліз і нервів. Стало соромно, чомусь. Адже Карина звикла ставитися до старших людей із повагою.

— Так, давайте заспокойтеся, розповісте потім, – втомлено видихнула Карина. – Давайте чайник поставимо. І в мене дитина там на вулиці. Давайте зізнавайтеся, у будинку тільки ви? Чи ще хтось і мені зателефонувати куди слід?

Літня жінка запевнила, що в будинку більше нікого немає. Вона дістала зі своїх речей автоматичний тонометр і сівши на стілець, виміряла собі тиск.

Карина теж подивилася на дисплей тонометра.

— Підвищений. Ви не нервуйте… Краще розкажіть, що у вас сталося. Чому ви опинилися на вулиці без даху над головою. Так що вам навіть довелося зазіхнути на чуже житло… Я так розумію, ви живете тут із зими?

Алла Миколаївна кивнула головою:

— Абсолютно вірно. Я у вас із січня жила. З нового року…

— Звідки ви? – поцікавилася Карина.

Вона розлила по чашках чай, вийняла з привезених речей цукерки, сир, хліб.

— Я з міста. Жила з донькою… Так вийшло, що донька заміж вийшла і я…

Стала сильно заважати їй, у квартирі, яку з власної дурості на неї переписала… Я опинилася на вулиці, без нічого… Тому що безмежно їй довіряла.

Очі Алли Миколаївни стали холодними і злими.

Мабуть, спогади про доньку були не найкращими.

Карина співчутливо похитала головою:

— Боже мій, що відбувається з людьми? Як можна було виставити за двері рідну людину?!

— Я поїхала на дачу, – знову заплакала Алла, – Я думала, наївна, що в мене є дача… Виявляється, давно… Давно продана, замість неї котедж, у ньому чужі люди живуть…

Я приїхала сюди вечірнім автобусом. І не знала вже, що робити… Я ходила дачним селищем і дивилася на чужі будинки… Замерзла… І вже не розуміла, що робила. Я просто в шоці перебувала. Виявилося мені нікуди йти… Вибачте…

Тепер Карина зрозуміла, що відбувається в її дачному будиночку. У ньому оселилася бідолаха, якій нікуди йти. У молодої жінки зовсім не було настрою щось думати, сперечатися, шукати вихід. Хотілося вже просто відпочити з дороги і зайнятися донькою та будинком.

…На подив, у дачному будиночку не було потрібне прибирання.

Скрізь чистенько й доглянуто. І навіть піч, тепла.

Карина заглянула в холодильник: найдешевша варена ковбаса, яйця, хліб і молоко, консерви, гречка. Набір щоб вижити, як то кажуть.

— Я отримую пенсію, – підійшла до неї «гостя», з грошовими купюрами в руках. – Тому я відкладала гроші, щоб відшкодувати вам вартість дров, які я витратила, поки жила тут.

— Приберіть гроші, – неуважно відповіла Карина. – Вони вам потрібніші будуть.

Карина трохи злилася. Вона розраховувала, що проживе тут місяць своєї відпустки, займаючись будиночком. У плани зовсім не входила турбота про чужу безпритульну жінку. Але доля розпорядилася по-своєму.

Карина одна виховувала і ростила доньку.

Вона рано залишилася спочатку без батька, потім без матері. З чоловіком не пощастило, розійшлися, зі свекрухою не склалося стосунків. Тож жінка перейнялася співчуттям до покинутої пенсіонерки: хто, як не вона, знала про те, як важко жити без допомоги близьких людей.

— Ви поки що не думайте ні про що. Живіть у нас, місця вистачить, – попросила Карина гостю.

Алла Миколаївна була збентежена, але оскільки йти їй було нікуди, з радістю прийняла пропозицію господині будинку.

— Ви молодець, – похвалила Карина. – Будинок доглянутий і чистий, завдяки вам. І навіть двір прибраний.

А через місяць Карина і думати забула про те, що прихистила у себе бездомну незнайомку. Алла Миколаївна із задоволенням займалася з маленькою Поліною: читала їй, розповідала казки та цікаві історії, розширюючи кругозір.

— Вибачте, – не стрималася Карина. – Ви випадково не педагог? Відчувається що ви вмієте ладнати і працювати з дітьми.

— Ви вгадали, – усміхнулася Алла Миколаївна. – Я працювала колись у школі, вела заняття в молодших класах.

— Та ви просто золото, – здивувалася Карина.

За якийсь місяць Поліна почала потихеньку читати. Чесно кажучи, Карина була здивована дуже. У дитячому садку їй говорили, що малятко не справляється з абеткою, дуже погано запам’ятовує букви.

Карина навіть роздумувала про те, щоб найняти своїй дівчинці педагога, який би займався вдома, готуючи дитину до школи. Самій Карині просто фізично не вистачало часу, щоб сидіти з донькою, адже у неї такий щільний робочий графік.

Словом, розлучатися з Аллою Миколаївною, повернувшись до міста, їй уже чомусь зовсім не хотілося. До того ж виникла думка, що бабуся їй допоможе, якщо погодиться пожити в них. Дуже часто виникають ситуації, коли нікому посидіти з Поліною.

На переїзд Алла Миколаївна погодилася.

У своє рідне місто вона поверталася з важким серцем. Вона сиділа в затишному автомобілі Карини, поруч із маленькою Поліною і псом Вітасом, дивилася у вікно і роздумувала про те, чому так у її житті сталося?

Рідна донька її обдурила і вигнала, а чужа жінка прихистила і забрала до себе жити.

Сльози тихенько котилися по щоках літньої жінки, пес неспокійно на неї поглядав, а вона, плакала.

Дуже незручно і страшно було спочатку в міській квартирі Аллі Миколаївні.

Якщо, грубо кажучи, рідна дочка з нею не стала церемонитися, вигнавши, що вже на чужу людину сподіватися?

Але на подив Алли, Карина ставилася до неї, як до рідної: зверталася з проханнями, дзвонила з роботи, дізнаючись, як справи, і навіть купувала їй подарунки та речі. А Поліна взагалі раділа тому, що знайшла бабусю. Вона часто обіймала і цілувала «бабусю», як вона ласкаво називала, в щоку.

Так минали дні й тижні, перетворюючись на місяці й роки.

Алла Миколаївна рідко бачила Карину, та пропадала на роботі цілими днями допізна, заявляючись лише ночувати. І добре заробляла, потихеньку піднімаючись кар’єрними сходами вгору.

Не забуваючи при цьому дякувати бабусі:

— Якби не ви, я б не змогла одна справлятися з Полінкою. Величезне вам спасибі. Ви прийшли в моє життя вчасно. А так, знаючи, що ви поруч, я можу з головою зануритися в роботу. Не йдіть від нас, будь ласка.

— Але якщо що, дай мені знати, – просила Алла. – Я не хочу заважати вам.

На жаль, ілюзій літня жінка не плекала: вона розмірковувала про те, що Карина молода і обов’язково ще вийде заміж за хорошого чоловіка.

Ось тільки заважати потім чужому щастю вона не хоче. Тому старанно відкладала більшу частину пенсії на чорний день.

…А одного разу, коли зустрічала зі школи улюбленицю Поліну, то зіткнулася лоб-в-лоб із власною донькою.

Рита йшла вулицею, штовхаючи візочок перед собою.

— Мамо?

Серце в Алли Миколаївни завмерло в грудях.

— Ти де це пропадала, мати називається.

Рита у своєму репертуарі. Тільки закиди кидати відразу, ніби мати – джерело всіх немислимих проблем і бід. Тільки Рита так уміє, майстерно звинуватити матір, перед цим вигнавши з дому…

— Бабусю, хто це? – дивилася на Риту великими очима Поліна. – Це твоя донька?

— Так, Поліночко, це донька моя.

— Зовсім на тебе не схожа, – прошепотіла дівчинка.

— А це хто? – з кислою міною поцікавилася в матері Рита, показавши на Поліну.

— Це моя внучка, Поліночка.

— Збожеволіла? – розширила від подиву очі Рита. – Ось твоя правнучка, рідна між іншим! Це донька моєї Каті. Катька принесла в пелені і підкинула мені, сама десь вештається. Це ти винна мати, виховала з неї! Даремно тільки довірила тобі доньку.

Рита нервово похитала візочок, у якому кряхтіло немовля.

— Мати, ти давай не дуркуй, ходячи тут із чужими дівками. Додому повертайся. Погарячкували ми, з ким не буває, а ти надулася і втекла. Могла б і на сходах посидіти, знаєш же, я швидко міняю думку… А то горда прям, утекла. Ну і де тебе носило взагалі? Додому давай бігом. Будемо няньчити. Бачиш, Катька учудила нам.

Алла Миколаївна відчула, як міцно вчепилася в її лікоть Поліна.

— Бабуся…

— Так моя хороша. Замерзла? Ні? Ходімо додому.

Вона нічого не відповіла доньці й мокрими очима подивилася на немовля у візочку. Схилилася, прошепотівши правнучці:

«Рости великою, і здоровою, дівчинко. І не будь як мати з бабусею, будь ласка.»

Потім, повернувшись, вона пішла з Поліною.

— Бабусю, вона мені не подобається.

Рита зрозуміла, що мати досі ображена. І розвернувши коляску, пішла слідом, продовжуючи говорити.

— Мам. Ну мам, вибач. Я справді шкодую про те, що трапилося. Це все Катька зараза, вижени та вижени бабусю, через неї мовляв, ніякого особистого життя. Та Владик ще цей. Сусід-баламут, підбурював. А я ж не думала, що ти так сприймеш усе. Але ти не думай, я цього Влада вигнала! Він просто морочив голову, безглуздий.

Алла Миколаївна йшла і важко зітхала, слухаючи доньку. І не знала ще, як поводитися. Але що вона точно знала, це те, що в Карини їй буде надійніше.

«Мені потрібно порадитися з Каринкою, що робити, як поводитися зі зрадницею дочкою…»

КІНЕЦЬ.