Жінка дивилася на мене ніби оцінюючи, і я не могла зрозуміти, що саме їй потрібно. Нарешті, вона розтулила тонкі бліді губи і уточнила:

— Ви — Олена?

Чесно кажучи, мені захотілося сказати «ні». І я сама не могла зрозуміти, чому саме.

Начебто нічого такого в її питанні не було, проте якийсь прихований негатив у бік гості з’явився відразу…

… Сьогодні з самого ранку все валилося з рук.

Спочатку я спалила кашу, тому довелося дуже швидко робити оладки нашвидкоруч.

Христина, старша дочка, заявила, що вона худне і відмовляється їсти вуглеводи, після чого пішла на тренування голодною і злою.

Молодша вилила на себе чашку какао, і за це отримала наганяй від батька.

Ну і вишенькою на торті було спалене до чортиків пасмо волосся, на якому я перетримала плойку. І тепер мені потрібно було в перукарню. Причому терміново.

Однак візит до майстра я була змушена відкласти — довелося замовляти продукти, бо в холодильнику повісилася миша, а ще продумувати, що приготувати на вечерю.

І все це тому, що я була відсутня кілька днів, а за будинком доглядали чоловік Тимофій, ну і дві дочки.

Одній чотирнадцять, другій — десять. Начебто дорослі панянки, але поки що на господарстві, як з’ясувалося, залишати їх не можна було.

І ось, нарешті, вся родина виїхала з дому, і я змогла зайнятися справами. Звичайними, навіть банальними, які вже набридли так, що набили в роті оскомину.

Готування, прасування, прибирання… І як можна стільки всього натворити в квартирі всього за пару днів?

Насамперед я замовила доставку. Тимофій зазвичай був проти такого і заявляв, що сходити на сусідню вулицю, де у нас розташовувався мережевий магазин, не складе труднощів. А переплачувати «цим дармоїдам» — точно не найкраща ідея.

Але зараз у мене просто не було сил на те, щоб йти в магазин, де я б стала вибирати продукти, ходячи між полицями, а потім би потягла пакети додому.

Тому, швидко накидавши в кошик необхідне, я стала чекати доставку, а сама пішла у ванну, щоб оцінити масштаб катастрофи, що сталася з зачіскою.

Коли подивилася в дзеркало — жахнулася. Звичайно, зараз давали про себе знати безсонні ночі, які я провела, перебуваючи у батьків.

Але потрібно було в принципі щось робити з тим, що я стала схожа на загнану коняку.

Сім’я і побут, а також невеликий підробіток висмоктували з мене всі сили. І, найголовніше, я розуміла — так більше продовжуватися не може.

Адже у мене дві дівчинки, їх вже потрібно залучати до домашніх обов’язків… Ось тільки кожен раз, коли я про це думала, мені відразу ставало перед ними незручно.

Школа займала левову частку часу, а слідом і у Христини, і у Віки були спортивні секції, звідки дівчатка приходили тільки ближче до вечері.

Ну і домашні завдання ніхто не скасовував, тому всі їхні дні були розписані до хвилини.

Чоловік теж не міг допомогти по господарству — він був зайнятий на роботі допізна. А йшов раніше за всіх.

Жили ми, загалом, непогано, хоча Тимофій і був дуже скупим у всьому, що стосувалося побуту.

Зате подарунками нас обдаровував регулярно, причому часом купував те, що було дуже дорогим — золоті ланцюжки і браслети, навіть сережки, хоча у мене і Віки вуха не були проколоті…

Він говорив, що це — вклад у майбутнє. Гроші знеціняться, а золото — ніколи. А я хоч би й віддала перевагу, наприклад, пилососу для миття або прибиральниці, яку наймали раз на тиждень, кивала і приймала дари з вдячністю.

Досі згадувала, з якої халепи нас витягнув Тимофій, коли ми з ним тільки познайомилися.

Тоді мій батько вліз у дуже серйозну авантюру, в результаті чого у нас мало не відібрали квартиру. Єдине житло, де ми мешкали втрьох — я, мама і тато.

Незважаючи на те, що Тимофію на той момент було всього двадцять три, він уже мав зв’язки в структурах. Тому одразу кинувся мені на допомогу, немов вірний лицар.

Саме тоді я закохалася в нього остаточно і безповоротно, а всі особливості не надто легкого характеру стала сприймати як даність.

Пролунав дзвінок у двері, і я здригнулася, припинивши своє заняття у вигляді розглядання дзеркального відображення.

Зараз заберу продукти, зварю суп на пару днів, хоча Тима і висловить своє «фі», бо віддає перевагу виключно свіжоприготованим стравам.

Ну а далі — перукар.

Я все ж знайшла в собі сили на те, щоб приготувати і перше, і друге.

У цьому плані сильно виручала мультиварка, яку чоловік теж недолюблював, але я пристосувалася робити наступним чином: спочатку готувала в ній, потім перекладала в жаростійку каструлю.

І жодного разу Тимофій не розкусив мій маленький лайфхак, наминаючи їжу за обидві щоки і розхвалюючи мої кулінарні таланти. Хоча, це було гучно сказано.

Зазвичай він у кращому випадку говорив, що все вийшло дуже смачно. А в гіршому я чула від нього звичну фразу: «Їсти можна».

Ось і зараз, переклавши гуляш в іншу посудину і вимивши чашу мультиварки, я оглянула результати своїх трудів і залишилась повністю задоволена собою.

Посудомийку вже загрузила, залишилося тільки запустити програму. На плиті — ароматний гороховий суп з копченостями, а в каструльці — гуляш. Наступного дня можна обійтися одним лише сніданком.

Це надихало, бо останнім часом я страшенно виснажилася. Не стільки фізично, скільки морально.

Батько захворів, ось ми з мамою і бігали навколо нього, намагаючись залучити до цього найкращих лікарів, кожен з яких лише розводив руками, не знаючи, що є причиною нездужання.

Батьки були для мене прикладом у житті — стільки років разом, а досі безмежна любов і підтримка один одного.

Коли тільки ми з Тимофієм почали зустрічатися, я навіть не уявляла, як це — прожити з одним чоловіком більше сорока років.

Але мама і тато своїм прикладом дуже надихали і показували, що все можливо.

І сорок, і п’ятдесят, і, якщо пощастить, взагалі дожити до діамантового, а то й ще більше.

Подібне викликало у мене безмежну повагу і навіть гордість — ось вони, мої улюблені люди, найрідніші на світі. Щасливі один з одним до божевілля.

Отже, все було готово і можна було збігати до перукарні.

Цим я і збиралася зайнятися, зателефонувавши і записавшись до майстра, готового прийняти мене через годину, коли в двері знову подзвонили…

Нахмурившись, я прикинула в голові, хто ж це може бути, але варіантів у мене не було.

Я нікого не чекала, а чоловік і діти були відсутні вдома. Тому, найімовірніше, це була або сусідка, яка любила заглянути на чашку чаю, або хтось помилився адресою.

— Добрий день, — почула я відразу, як тільки відкрила двері і побачила на порозі невисоку блондинку.

Вона дуже мені когось нагадувала, але ось так відразу зрозуміти, кого саме, я не могла.

— Добрий день, — привіталася у відповідь і замовкла, чекаючи продовження.

Жінка дивилася на мене ніби оцінюючи, і я не могла зрозуміти, що саме їй потрібно. Нарешті, вона розтулила тонкі бліді губи і уточнила:

— Ви — Олена?

Чесно кажучи, мені захотілося сказати «ні». І я сама не могла зрозуміти, чому саме.

Начебто нічого такого в її питанні не було, проте якийсь прихований негатив у бік гості з’явився відразу.

— Так, я Олена. З ким маю честь? — відповіла і сама себе прокляла подумки.

Це прозвучало дуже дивно. Зазвичай я так себе не поводила, але тут ніби хтось в мене вселився.

— Мене звати Альбіна. Можна я зайду?

Блондинка кивнула на нутро мого житла, і у мене у відповідь в душі відразу все повстало проти того, щоб вона опинилася в квартирі.

Того місця, яке було центром усього для моєї родини. Нашим вогнищем.

— А хто ви? Для початку давайте визначимося з цим, — відповіла я, хитнувши головою і склавши руки на грудях у захисному жесті.

Альбіна якийсь час мовчала, ніби сумнівалася в тому, чи варто розповідати далі.

Цікаво, а навіщо їй тоді потрібно було потрапити в мою квартиру? Щоб просто пройтися і подивитися, де я живу?

Зробивши глибокий вдих, вона все ж промовила рівно і навіть холодно:

— Я — та, з ким ваш чоловік живе вже п’ять років. У нас є дитина. Син. Хлопчик, про якого Тимофій так мріяв.

Це було чистим абсурдом. Якась нечувана маячня, якій я, зрозуміло, анітрохи не повірила.

Тимофій — і живе з іншою! Невже я після п’ятнадцяти років шлюбу зможу допустити хоча б думку про те, що це реально?

Він навіть на роботі не затримується настільки, щоб я запідозрила недобре.

Так, останнім часом він став приїжджати значно пізніше, ніж зазвичай, але я завжди можу йому зателефонувати і переконатися, що він в офісі.

Блондинка почала постукувати по підлозі носком дорогих туфель. Те, що це взуття коштує як крило від Боїнга, я відзначила про себе машинально. Собі я таких речей не дозволяла, та й не хотіла дозволяти.

Навіщо витрачати такі нечувані суми на те, що навіть одягнути нікуди?

— А ще — я ваша сестра, Олена. У нас спільний батько. Ви забрали у мене його, а я — забираю вашого чоловіка.

Мій фундамент, та сама опора, на якій, як здавалося, я непохитно стояла всі тридцять п’ять років свого життя, став повільно обсипатися.

Я інстинктивно знайшла сімейне фото в простій рамці, що висіло на стіні.

Я, Христина, Віка і Тимофій. А поруч — мої батьки. Щаслива сім’я в усіх сенсах цього слова.

І зараз ця жінка говорила мені, що і тато теж жив… другою сім’єю?

Сказати, що я була збентежена чи спустошина – це не сказати нічого…

Ідеали родинних цінностей в моїй голові розвалювались, як піщаний замок від потужної хвилі.

Блондинка пішла, не чекаючи моїх слів. Та й що б змінили мої слова? Вона виконала свою місію: вклала отруйну думку в мою голову. І тепер мені потрібно розібратись з усим моїм життям.

А спалене волосся та підгоріла каша – це виявилось такими дрібницями…