Про свого зведеного брата Наташа дізналася, коли нотаріус зачитав батьківський заповіт. Так, основна частка належить Наташі, але дача — якомусь Пономаренко Віктору.

Дитина була позашлюбом, якій батько дав своє прізвище та по батькові, офіційно її усиновивши.  Це стало подвійним ударом для Наташі — і таємниця батька, який пішов на той світ, і втрата дачі.

Добре, що мама не дожила до цього моменту, вона б прокляла батька за такий заповіт, хоч і палко його кохала. Бідна мама, вона навіть не здогадувалася, що її чоловік був зрадником.

Незважаючи на те, що цього Віктора на оголошенні заповіту не було, Наташа вирішила його розшукати, і це було нескладно. Все одно він рано чи пізно дізнається, але треба було припинити його спроби заволодіти дачею. Та хто він такий?

Він може тієї дачі взагалі не бачив і ще претендує на неї! Чесно кажучи, і сама Наташа разом із мамою рідко бували на цій дачі, а батько любив на пенсії там бувати, причому дуже часто.

Добротний будиночок, яблуневий сад, город, пес Барбос у будці, якого годували сусіди, якщо батько не міг приїхати.
Наташа приїхала за адресою Віктора, подзвонила у двері. Відкрив бородатий чоловік років сорока, може трохи менше, через бороду незрозуміло.

— Ви, чи що, Віктором будете? — сухо запитала вона.

Чоловік кивнув, запропонував увійти і посміхнувся:

— А ви Наташа, правильно?
— Звідки ви мене знаєте?

— Тато фотографії показував — ваші та вашої родини.

Наталю навіть нервово пересмикнуло — якийсь пройдисвіт називає її батька татом.
— Та звідки ви взялися? Я вас навіть не знаю! Ви його позашлюбний син? Але вас навіть на похороні не було, сину!

— Я був. Ви мене не бачили, я подалі стояв. І гроші передав на похорон через тітку Зіну.
— Ви знали батькову сестру? І вона вас знала?

Віктор кивнув.

— Ну треба ж, скільки навколо зрадників. І про дачу ви знаєте?
— Що він мені її у спадок залишив? Так, мені тато говорив, що він склав заповіт і я буду спадкоємцем дачі.

— Так от знай, братику, нічого в тебе не вийде! Я буду судитися.  Наталя пішла і відразу ж попрямувала до тітки Зіни. Хотілося поговорити з нею особисто, а не телефоном.

— Тьотя Зіна, ви все знали і нам не сказали?
— Батько просив не говорити, а я ж все-таки його сестра, — зітхнула тітка Зіна. — Даремно ти так, варто було б потоваришувати зі своїм братом, він хороший і ні в чому не винен.

Ну що поробиш — життя таке, тато покохав на стороні і вашу сім’ю втратити боявся. Але як покарання — ніби бумеранг — і на родині Віктора цей гріх позначився — він майже всіх втратив.

— О, я навіть не сумніваюся, яблучко від яблуньки недалеко падає! Як із таким жити — виглядає якось неохайно, удома безлад. Як із таким жити?

— Він вдома працює, ось і здається, що безлад.
— Ще й нероба: на роботу не треба рано вставати, краще в дім усе притягне, хороший брат! Ну тітонько, такого я від тебе не очікувала!

Наступного дня Наташа поїхала на дачу — поміняти замок, зять Саша привіз її на машині, ось він замок і міняв. У цей час з’явився Віктор із пакетом у руці і з дівчинкою років дванадцяти.

— О, ще не встигли вступити у спадок, а вже тут як тут! — обурилася Наташа. — Я вас попередила, я судитися буду! Саша, не пускай їх у будинок!

Але Віктор із дівчинкою попрямували не до будинку, а до будки з Барбосом.  Віктор дістав із сумки якісь залишки їжі і почав годувати пса.

Барбос радісно зустрів, скиглив, стрибав і виляв хвостом. Так, значить цей брат частенько тут бував. Якісь жалюгідні вони, що дівчинка, що Віктор, навіть незрозуміло чому. Вони ніби не звертали уваги на Наташу.

— Я судитися буду, — якимось невпевненим голосом повторила Наталя.
— А навіщо судитися? — тихо запитав Віктор. — Нехай дача буде вашою. Тільки дозвольте нам Барбоса забрати, а то складно постійно їздити, та й часу мало.

— Так, тату, давай заберемо собаку, — попросила дівчинка. — Будемо втрьох жити, так веселіше.

Наташа дозволила забрати Барбоса, і батько з дочкою пішли. Стільки відразу виникло запитань: чому втрьох? Чому відмовилися від спадщини? Відповіді могла дати тільки тітка Зіна.

— Ох, Наталочко, доля його побила і незрозуміло за що. За те, що його мамка завела роман із одруженим чоловіком? Що кохала його? Ну так для дітей це ж не гріх, що вони незаконнонародженими з’являються.

А він хороший хлопчик, з дитинства був слухняним і спокійним. Мати його сирота, жила в маленькій квартирці, працювала буфетницею. Вітя відучився, одружився, дочка народилася, продали квартиру, стали будувати будинок у селищі.

Довго будувалися. Твій батько їм не міг допомагати, твоя мама ж фінанси контролювала, та й Вітя говорив — я ж дорослий чоловік, навіщо мені від батька гроші брати?

Щоб довести будинок до пристойного стану, Вітя став їздити на заробітки. І ось чотири роки тому приїхав на згарище — мати з дружиною на тому світі, доньку Катю врятували, вона спала в дальній кімнаті. Тоді ще Вітю хватив удар, він у лікарні лежав із серцем, зараз постійно на пігулках.

Ось тому й удома працює, з донькою завжди поруч. Попелище він продав, купив собі однокімнатну квартиру, ось так і живуть.

Наташа згадала квартиру Віктора. Ну так, усілякі електронні деталі, гвинтики-шпунтики створювали у квартирі безлад, але бруду там не було. Якось до болю в серці стало шкода Вітю з донькою.

Як вона могла взагалі заїкатися про суд? У сім’ї в неї все добре, грошей вистачає, вони з чоловіком забезпечені, дочка з онуками теж, у всіх є квартири, машини, а кому потрібна була ця дача? Ніхто з городом возитися не хоче, у відпустку до моря, ну навіщо їй судитися за дачу? Щоб вона гнила і розвалювалася?

Ну, припустімо, можна відсудити і продати, але це просто з принципу, щоб зробити боляче ні в чому невинній людині, рідному братові, який і так пережив багато горя. І тільки заради цього? Та совість же замучить!

— Привіт, Вітя, — Наталя знову з’явилася на порозі квартири Віктора. — Я ключі тобі від дачі привезла. Вибач мені, ніби стан афекту. Усе так несподівано сталося.

— Та нічого, я розумію, проходь, — Віктор усміхнувся. — Будемо дружити.

Пили чай, багато про що розмовляли, поруч крутився веселий Барбос.  Віктор справді виявився дуже доброю і гарною людиною, а Катя — дуже ласкава дівчинка, слухняна.

Незабаром Барбос повернувся на своє місце у будку, а на дачі господарює Віктор. Він вирощує овочі та привозить їх сестрі, з якою склалися дуже теплі стосунки. Вони тепер одне в одного єдині рідні по крові, не рахуючи нащадків і тітки Зіни.

КІНЕЦЬ.