У невеличкому містечку на околиці великого міста, де час плинув повільно, а плітки розліталися швидше за вітер, жив собі Дмитро Павлович.

Йому було за п’ятдесят, високий, з сивиною на скронях, але з молодим блиском в очах. Усі в містечку знали його як затятого холостяка, професора філології, який віддавав увесь свій час книгам і лекціям в університеті.

Його будинок, охайний, але без жіночої руки, стояв на краю вулиці, і сусідки частенько перешіптувалися, гадаючи, чому ж такий чоловік уникає сімейного життя.

— Добре, що хоч корову з курми не притягла з собою до професора, — сміялася пані Галина, стоячи біля паркану з пані Марією. — Чим вона його, затятого холостяка, взяла?

— Та хто її знає, — знизувала плечима пані Марія. — Кажуть, у санаторії познайомилися. Він поїхав туди, а повернувся закоханим. І не кого-небудь, а у вдову з двома дітьми! Ти таке бачила?

Плітки ширилися, а Дмитро Павлович тим часом і не здогадувався, що його ім’я стало головною темою вечірніх посиденьок.

Історія ж його кохання почалася зовсім не так, як уявляли сусідки.

Дмитро Павлович поїхав до санаторію “Сосновий Бір” за наполяганням колег. Його здоров’я останнім часом давало збої: безсоння, головні болі, втома.

“Тобі треба відпочити, Дмитре, — казав декан факультету. — Ти ж як той кінь, що тягне воза без зупинки”.

Скріпивши серце, професор узяв відпустку й вирушив у тихе місце серед сосен, де обіцяли чисте повітря, мінеральні води та спокій.

Перші дні він провів, як і планував: читав книги, гуляв лісовими стежками, уникав гучних компаній. Але одного вечора, коли в їдальні санаторію влаштували танці під старі мелодії, його спокій було порушено.

— Вибачте, це ваше місце? — почув він м’який голос, обернувшись. Перед ним стояла жінка років тридцяти п’яти, з теплими карими очима й легкою усмішкою. Її волосся було зібране в недбалий пучок, а сукня проста, але елегантна.

— Ні, будь ласка, сідайте, — відповів Дмитро Павлович, трохи розгубившись. Він не звик до таких ситуацій. Жінка подякувала й сіла навпроти.

— Я Олена, — представилася вона.

— А ви, мабуть, той чоловік, що весь час із книжкою ходить?

Дмитро Павлович усміхнувся, відчуваючи, як щоки злегка червоніють.

— Ви мене вже помітили? Я Дмитро. І так, книжки — мої найкращі друзі.

Вони розговорилися. Олена розповіла, що приїхала до санаторію з двома дітьми, які зараз із бабусею в передмісті.

Вона вдова, виховує сина й доньку сама, працює в школі вчителькою молодших класів.

Її історія була простою, але щирою, і Дмитро Павлович, сам того не помічаючи, слухав її, забувши про свою книгу.

— А ви чому тут? — запитала Олена, відпиваючи чай.

— Нерви, — зізнався він. — Робота, студенти, дисертація… Життя якось закрутило.

— Знаю, що це таке, — кивнула вона.

— Але іноді треба зупинитися. Ось я, наприклад, люблю вечорами малювати. Це мене рятує.

— Малювати? — здивувався Дмитро.

— І що ж ви малюєте?

— Та всяке. Пейзажі, квіти, іноді дітей. Хочете, покажу?

Він кивнув, і наступного дня Олена принесла свій альбом. Картини були прості, але живі: сосни, що гойдаються на вітрі, дитячі обличчя, сонячні галявини. Дмитро Павлович, який звик аналізувати тексти, відчув, що ці малюнки говорять із ним без слів.

Наступні дні вони проводили разом. Гуляли лісом, ділилися історіями, сміялися. Олена виявилася людиною з тонким почуттям гумору й умінням бачити красу в дрібницях. Дмитро, який звик до академічної строгості, відчував, як із нею оживає.

Одного вечора, сидячи на лавці біля озера, Олена зізналася:

— Знаєш, Дмитре, я думала, що після втрати чоловіка вже ніколи не зможу так легко спілкуватися з кимось. Але з тобою… з тобою все інакше.

Він мовчав, не знаючи, що відповісти. Його серце билося швидше, але розум, як завжди, намагався все контролювати.

— Олено, я… я не дуже вмію говорити про такі речі, — нарешті вимовив він. — Але мені з тобою добре. Дуже.

Вона усміхнулася й легенько торкнулася його руки.

— І мені.

Коли санаторій залишився позаду, Дмитро Павлович повернувся до свого будинку, але відчував, що щось змінилося. Він сумував за Оленою, за її сміхом, за їхніми розмовами.

Вони обмінювалися повідомленнями, дзвонили одне одному, і зрештою він наважився.

— Олено, — сказав він одного вечора по телефону.

— Я хочу приїхати до тебе. Познайомитися з твоїми дітьми, побачити твоє життя.

Вона помовчала, а потім тихо відповіла:

— Приїжджай, Дмитре. Ми будемо раді.

Олена жила в передмісті, у невеликому будинку з садом. Її діти, десятирічний Максим і шестирічна Софійка, зустріли Дмитра з цікавістю.

Максим одразу почав розпитувати про книжки, а Софійка попросила намалювати їй котика. Дмитро, який ніколи не мав справи з дітьми, спочатку розгубився, але Олена підтримувала його своєю теплою усмішкою.

— Ти молодець, — сказала вона, коли діти пішли спати.

— Вони тебе вже полюбили.

— Я боявся, що не впораюся, — зізнався він.

— Але з тобою все здається можливим.

Тим часом у містечку плітки про Дмитра Павловича набирали обертів. Сусідки бачили, як він їздить у передмістя, і робили свої висновки.

— Та що він у ній знайшов? — обурювалася пані Галина.

— Вдова, двоє дітей, ще й не з нашого міста!

— Може, вона його причарувала, — жартувала пані Марія.

— Хто знає, що там у тому санаторії було?

Дмитро Павлович чув ці розмови, але не звертав уваги. Його більше турбувало, як поєднати своє життя з життям Олени.

Він звик до самотності, до порядку, а її будинок був сповнений дитячого сміху, хаосу й тепла. Але щоразу, бачачи, як Олена обіймає своїх дітей, як вона дивиться на нього, він розумів, що хоче бути частиною цього.

Одного дня Олена сказала:

— Дмитре, я знаю, що тобі непросто. Ми з дітьми — це не тихе життя, до якого ти звик. Якщо ти не готовий…

— Я готовий, — перебив він. — Олено, я закохався в тебе. І в твоїх дітей. Я хочу бути з вами.

Вона заплакала, а потім обійняла його.

— Я теж тебе кохаю.

Дмитро Павлович узявся за зміни. Він перевіз частину своїх речей до Олени, залишивши будинок у містечку для робочих поїздок.

Максим і Софійка швидко звикли до нього, називаючи “дядя Дмитро”. Сусідки, побачивши, як професор возить дітей на велосипедах і допомагає Олені в саду, потроху замовкли.

— Мабуть, і справді кохання, — зітхнула пані Галина. — Хто б подумав, що наш холостяк так зміниться?

Життя Дмитра Павловича стало іншим. Він усе ще читав лекції, писав статті, але вечорами повертався до будинку, де його чекали Олена, Максим і Софійка.

Іноді вони разом малювали, іноді читали книжки, а іноді просто сиділи в саду, слухаючи, як співають цвіркуни.

— Ти не шкодуєш? — якось запитала Олена, коли вони сиділи на веранді.

— Ні, — відповів він, узявши її за руку.

— Я ніколи не був таким щасливим.

І в той момент, під зоряним небом, Дмитро Павлович зрозумів, що його життя, яке колись здавалося повним, тільки тепер стало справжнім.

Минали місяці, і життя Дмитра Павловича з Оленою та її дітьми ставало дедалі затишнішим. Але плітки, що гуділи містечком, не вщухали.

Сусідки, не вдовольняючись старими чутками, вигадували нові. Одного дня пані Галина, зустрівши Олену на базарі, не стрималася:

— Олено, ти ж із професором живеш, правда? Кажуть, він тільки заради дітей твоїх із тобою, бо самому своїх не має. Чи то ти його грішми зачепила?

Олена, не звикла до такого нахабства, лише усміхнулася й пішла геть. Але слова засіли в серці. Увечері, коли Дмитро Павлович повернувся з університету, вона не витримала:

— Дмитре, скажи чесно, тобі зі мною добре? Чи, може, ти просто пожалів мене з дітьми?

Він здивовано підняв брови, відкладаючи книгу.

— Олено, що за думки? Я з тобою, бо кохаю. Звідки це?

Вона зітхнула, розповівши про плітки. Дмитро насупився.

— Люди завжди щось вигадують. Не звертай уваги.

Але Олена не могла забути. Їй здавалося, що кожен погляд сусідок сповнений осуду. Вона почала сумніватися: чи не занадто швидко вони з Дмитром зблизилися?

Чи готовий він до її світу, такого іншого від його впорядкованого життя? Її мовчазність і холодність не сховалися від Дмитра. Він помічав, як вона уникає довгих розмов, як рідше усміхається.

Одного вечора, коли діти заснули, Дмитро сів поруч із Оленою на кухні.

— Олено, ми повинні поговорити. Я відчуваю, що ти віддаляєшся. Якщо я щось роблю не так, скажи.

Вона заплакала, не стримуючи емоцій.

— Я боюся, Дмитре. Боюся, що ти одного дня пошкодуєш. Що ці плітки правдиві, і я для тебе лише тягар.

Дмитро міцно обійняв її.

— Олено, ти — найкраще, що зі мною сталося. Плітки — це просто слова. Я вибрав тебе, Максима, Софійку. І не зміню думки.

Вона глянула йому в очі й побачила щирість. Тієї ночі вони довго говорили, згадуючи санаторій, перші зустрічі, сміх дітей.

Олена відчула, як тягар спадає з плечей.

Наступного дня Дмитро Павлович зробив несподіваний крок. Він запросив пані Галину й пані Марію на чай. Сусідки, здивовані, прийшли. За столом він спокійно сказав:

— Я чув ваші розмови про нас із Оленою. Якщо маєте питання, питайте мене. Але досить пліткувати. Ми любимо одне одного, і це головне.

Сусідки почервоніли, бурмочучи вибачення. Плітки поступово вщухли, а Олена з Дмитром стали ще ближчими. Вони навчилися разом сміятися з чуток, міцно тримаючись за руки під зоряним небом.

Джерело