Петрович був старим холостяком. Жив собі й жив, самотність його не обтяжувала. Працював як кінь ломовий. Роботу свою любив.

Звик він усе робити ідеально, щоб порядок був у всьому. А скільки із жінками не зустрічався, ідеальної так і не зустрів. Того року наприкінці липня вирушив Петрович у відпустку, на південь.

Втомився дуже, і захотілося йому трохи втекти від цивілізації. Заліз в інтернет, дав оголошення. Відгукнулася жінка із двома дітьми, мешканка південного села.

До моря хвилин 20 пішки, зате місце далеко від курортів та міст, окрема кімната, і за домовленістю, за його продукти, зготують безкоштовно домашнього. Загалом, спокусився.

Доїхав без пригод, навігатор не підвів. Будинок був старий, але чистенький, кімната затишна, а господиня доброзичлива. По двору бігав маленький песик, тойчик.

У саду дозрівали фрукти, а пара дітей, хлопчик і дівчинка, років 9-10 поралися по господарству. Господиня Петровичу не докучала, питала, що приготувати, щедро пригощала полуницею, і мило посміхалася.

Петрович цілі дні проводив на морі, плавав, фотографував і писав старому приятелю. Деколи він замислювався, звідки у 50-річної жінки такі маленькі діти. Замислювався, замислювався та й запитав.

– Ганно Олександрівно, це ваші онуки?

– Ні, відповіла Ганна, – мої син і дочка, просто пізні. Сім’ї не склалося, заміж не вийшла, і вирішила хоч дітлахів народити. Та й не така вже я стара, адже мені 48.

Поки розмовляли, придивився Петрович до господині, приємна, м’яка, усміхнена. Та й ім’я йому подобалося. Ганна, Аня. Маму його так звали.

І пахло від Ганни полуницею та вершковим маслом. Молоде виноградне вино було смачним, вечори трохи прохолодними, а небо – зоряним. Обидва вони не кривлялися, що там, дорослі.

Вдень поводилися як завжди, а вночі Петрович тихо проходив на господарську половину, до Ані. А потім крався до своєї кімнати. Дітей не можна будити.

Дрібний песик навіть не гавкав на Петровича, поглядав хитро, ніби розумів. Хороша собачка, економна. З’їдала пару столових ложок, але охороняла двір сумлінно, Матільдою звали.

І стала Матильда ходити з Петровичем на море, плавала навіть, потім вилізе, струснеться, підсохне на сонечку, і додому біжить раніше за Петровича. А він – слідом.

Але одного разу Мотя не прийшла. І Петрович вирушив її шукати, кликав, кричав, написав із десяток оголошень, пішов клеїти. Куди зникла собака? Невідомо.

Літня сусідка сказала, що може приїжджі потягли ті, що знімають на іншому краю села. Петрович пішов туди. Дійшов, а йому сказали, що вони поїхали, з маленьким песиком, годину тому, у бік траси.

Петрович повернувся, сів у машину і погнав. Нагнав кілометрів за 80, і перегородив дорогу. З джипа вийшли дві дівчини, молоді, нахабні.

– Гей приберіть машину. Їздити не вмієте. Наразі поліцію викличемо.

– Викликайте, – відповів Петрович, – тільки спочатку поверніть собаку.

– Та ні, розкотив губу, – засміялася та, що вище, – вона бездомна, ми її рятуємо.

– Вона не бездомна, – відповів Петрович, – вона має сім’ю. Не ваша це собака.

– Та пішов ти геть, – заверещала друга, – не прибереш машину, шибки поб’ємо.

Петрович їх обійшов і покликав: «Мотя, Матильдо». Мотька затявкала і забігала по сидіннях, намагалася пролізти у прочинене вікно. Дівчата хапали Петровича за руки, лаялися матюком, і намагалися битися.

Петрович не знав, що робити, розгубився, не розпускати ж руки на жінок.

Виручив поліціянт, що під’їхав, товстий, спітнілий.

Періодично затикаючи вуха від криків дівчат, лейтенант узяв на руки Матильду.

– Тихо все. До кого собака піде, тому й дістанеться. Документів на неї ні в кого немає.

– Кнопочка, Пусенька, – заметушилися дівчата, діставши ковбасу, – йди до нас, у машинку йди.

– Поїхали Мотя додому, – сказав Петрович.

Поліціянт поставив собаку на землю. Матильда рвонула до Петровича, виляючи хвостом і голосно гавкаючи.

– Ну ось, здається розібралися, – засопів товстий поліціянт.

– Ні, собака наша, – закричали дівчата: Права не маєте її у нас забирати. Ми Вашому начальству поскаржимося. Ми її від самовигулу врятували!

Поліціянт почервонів від злості.

– Ось що, рятівниці. Або по доброму їдьте або зараз перевірю страховку, вогнегасник, знак стоп, аптечку. І всі пігулки в ній перерахую. Автомобіль у Вас брудний. Та й щодо угону треба машину пробити. А комп тільки на базі…

Джип зник швидко.

Петрович потиснув поліціянту руку.

– Дякую, офіцере.

– Нема за що. У мене в самого такий собака. Гавкун, соня та хитрун. Взимку у жилетці ходить, мерзне. Хороша порода, вірна. Та й розмір зручний. Ну щасти Вам, не порушуйте.

Петрович сів у машину, Мотя лягла на колінах, маленька, тепленька, шкірка наче велюр. Добре стало Петровичу, давно так добре не було.

Дорога рівна, машинка бурчить тихенько, і Мотька чудова. І серед цього “добре”, сум накотив раптом, їхати вже скоро додому. У порожній квартирі не чекає ніхто.

Прокралася думка, розвернутися і поїхати разом із Мотею додому. Що там тих речей, пара футболок, білизна, та тренувальний костюм.

Думка майнула. Петрович її відзначив, зітхнув і поїхав до Анни. Тиждень, що залишився, був дощовий. Але Петрович ходив купатися. І Матильда з ним.

Вночі він крався до Ганниної спальні, а вранці все частіше сумував. У день від’їзду було сонячно. Петрович речі склав із вечора.

Подарував Ганні подарунок, попрощався, залишив свій номер телефону і сів за кермо. Він потихеньку набирав швидкість, думаючи про те, що відпустка закінчена, і закінчено відпускний роман, настав час повертатися до звичного життя.

Вже виїхав із ґрунтовки на асфальт, і раптом помітив, що за машиною біжить Мотя. Петрович додав газу, а Мотя побігла швидше.

Петрович набирав швидкість. Маленький песик відставав, відставав і зник. І Петрович зупинився.

Вийшов із машини, закурив, і помітив, що руки тремтять. Він викурив усю цигарку, сунув недопалок у машинну попільничку, і глянув на дорогу.

Асфальтом рухалася крихітна точка. Петрович побіг, і молився, щоб не було жодної машини, роздавити можуть. Він років десять так не бігав.

Матильда мчала йому назустріч, здається з останніх сил. Її шерсть вся запилилася, пилюка була на язику і в очах, навіть у маленьких вушках.

Короткий хвостик завиляв, і собачка спробувала загавкати, але тільки чхала. Петрович схопив Матильду на руки та почав обтирати від пилу. Налив у жменю води з пляшки, щоб попила. Потім подзвонив Ганні.

– Ваша собака у мене. Вона побігла за машиною. Ви не хвилюйтесь, я зараз її привезу.

– Можете не привозити, якщо вона вам потрібна. Я її підібрала за 10 днів до Вашого приїзду. Її з фургона викинули біля магазину.

– Чи це правда можна забрати?

– Правда.

І Петрович забрав.

За пів року, на кафедрі, він випадково почув розмову.

– А ти знаєш, з ким ректор одружився?

– Та кажуть на приїжджій якийсь. Ти її бачила? Як тобі вона?

– Бачила. Звичайна, не дівчина молоденька, ровесниця йому, та ще з кількома дітьми, і з собакою.

– Добре хоч курей із собою не притягла. Цікаво, чим вона професора зачарувала, чи приворожила? Який спосіб знайшла, що привела під вінець старого холостяка? Ото б мені таке.

Петрович зробив кілька кроків, і його співробітниці побачили. Усміхнулися, засоромилися.

– А ми тут обговорюємо, чим Вас дружина зачарувала.

– Дуже хочете дізнатися?

– Ой, Сергію Петровичу, не мучите, відкрийте секрет, чи було приворотне зілля?

– Було, пані, було, найсильніше. Найвірогідніше.

– А з нами ваша дружина не поділиться ним?

– Ні пані, не поділиться. Це неможливо.

Петрович засміявся і пішов додому. До Ганни та дітей. І до Матильди.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!