Перше кохання було ніби сон — яскравий, неможливий, як сонце взимку. Коли я зустріла Богдана, здавалось, доля посміхнулася мені. Він був із тих чоловіків, про яких шепочуться подруги за кавою — ніжний, уважний, з руками, що знають, де боляче. Він не питав, чи все гаразд — він знав. «Снідала?», «Не забудь шапку», «Заїду після роботи», — його голос у телефоні став частиною мого дня. Якщо небо хмурилось, він з’являвся біля метро з двома парасольками. На день народження привіз коробку прячків із Львова — ті, що люблю з дитинства. Мама шепотіла: «Такого тобі й уві сні не знайти».

А потім був вечір у старій київській кав’ярні, де він опустився на одне коліно. Перстень із вишневим гранатом — немов крапля крові на його долоні. Він говорив про дітей, про будинок у Карпатах, про те, як ми постаріємо разом. Тоді я думала: ось він — мій чоловік із народних пісень, що кличе за собою в лісову хату.

Та після весілля щось зламалося.

Спершу зникли дрібниці: смс із «добрим ранком» замінились мовчанням за сніданком. Букети полиняли, наче їх ніколи й не клали у вазу. Ще вчора він цілував мене, немов шукав повітря, а сьогодні — мимохідь, біля вуха. Як службову записку.

Дім став чужим. Там, де раніше він лагодив крани й вішав полиці, тепер лежав диванний вареник. «Виклич сантехніка», «Ти ж хотіла ці штори», «Не чіпай мій комп’ютер». Навідь кіт Юрчик, якого Богдан назвав на честь Кличка, тепер сидів тільки на моїх колінах.

Я питаю себе: що зі мною не так? Дзеркало каже — та сама дівчина. Так само сміюсь, так само плету коси, так само пахну лавандою з бабусиного саду. Чому ж він дивиться крізь мене, наче я вікно у ванну?

Тітка Настя каже: «Чоловік — не козацька пісня, щоб вічно палахкотіти. Не б’є, не гуляє — і дякуй Богу». Але я не хочу дякувати за пустоту. Не хочу бути тінню в його телефонному світлі, де вчора він сміявся у екран, немов із кимось ділив таємницю.

Серце стискається: а раптом там — вона? В його холоді, в його відсутності — чиясь чужа посмішка? Може, тому його руки більше не пам’ятають моїх плечей?

Я не знаю, як запитати. Боюсь почути. Боюсь не почути. Люблю його — навіть зараз, коли він спить, відвернувшись до стіни. Але як довго можна жити з людиною, що забула твоє ім’я?

Дівчата, чи чули ви колись, як ростуть стіни між двома подушками? Чи знаєте, як розгадати чоловіка, який зранку — не той, що ввечері? Я б хочу повірити, що це лише сон. Але сні — вони м’якші.