До Великодня Дарина, моя невістка, затіяла в моїй кімнаті невеличкий косметичний ремонт, навіть деякі меблі вирішила замінити. Я так зраділа, бо ліжку, на якому я сплю, вже, мабуть, років з 50-т і воно дуже не зручне.

На час ремонту я переселилася в літню кухню. І ось неділю тому в мою кімнату завезли гарний комод і розкладний диван. Я так зраділа, але виявилося, що все це Дарина робила для сина, мого онука, а я так і залишуся, скоріш за все, кукувати і зимувати в холодній літній кухні.

Я жалілася сина, бо більше нікому, а він каже, що це тимчасово, лише на теплий період року, а на заму вони мене назад переселять, але я в це не вірю.

Цей будинок ми з чоловіком разом будували, всю душу в нього вклали. Добре, що Степан не дожив до цього моменту. Він би так з невісткою не няньчився, як я, а відразу ж би на місце поставив. Але я не така. Боюсь, щоб через мене сім’я сина не розвалилася.

В нашому будинку 4 просторі кімнати.

В одній син з невісткою живуть, в другій була дитяча, в третій гостьова, ну а в четвертій, ближче виходу, розташувалась я.

В мене є двоє онуків. Дмитрику 9 років і Яринці 7. Спершу вони жили разом в одній дитячій кімнаті. Але тепер невістка вирішила їх розділити, бо так не годиться, щоб хлопчик і дівчинка в одній кімнаті знаходились.

Ось я і вийшла зайвою в своєму ж будинку.

Добре, що літня кухня є, а інакше б взагалі на вулицю прогнали.

Я сиділа в літній кухні, загорнувшись у теплий коц, і дивилася у вікно на свій дім. Будинок, який ми зі Степаном будували своїми руками, виявився для мене чужим. Холод пробирав до кісток, та ще дужче мені було холодно на душі.

Відчинилися двері, і до кухні зайшов мій син.

– Мамо, ти не сердься, – несміливо сказав він. – Це ж тимчасово. Як тільки похолодає, відразу ж повернешся в будинок.

Я подивилася на нього довгим поглядом.

– Ти справді віриш у це, сину? Чи просто хочеш, щоб я не нарікала?

Він зітхнув, потупивши погляд.

– Дарина каже, що так буде краще для всіх. Дітям потрібні свої окремі кімнати, а ти ж сама казала, що в літній кухні тепло, особливо зараз.

– Зараз – так. А що буде восени? Зимою? Куди ж я піду?

– Мам, не думай про це зараз, добре?

Він швидко поцілував мене в чоло і пішов. А я залишилася сама, вдивляючись у темряву за вікном.

Наступного дня зайшла сусідка Марія. Вона одразу зрозуміла, що я чимось засмучена.

– Що сталося, Галю? – запитала вона, присідаючи поруч.

– Та так… онуки ростуть, потреби змінюються. Тепер я в літній кухні.

Марія скривилася.

– Дарина вигнала тебе з хати?

– Та ні, просто для дітей окремі кімнати потрібні.

– І ти мовчки погодилася? Галю, та ти ж у своєму домі живеш! Чому мусиш терпіти?

Я розвела руками.

– Сину що скажу? Він на боці дружини. Я не хочу сваритися, не хочу, щоб через мене родина тріщала по швах.

Марія покрутила головою.

– Ну-ну, а якщо вони вирішать, що їм твоя літня кухня теж потрібна?

Я ніколи не думала про це, але… а що, якщо і справді?

Наступного тижня погода зіпсувалася. Дощі заливали подвір’я, в кухні стало сиро, і я відчула, що починаю мерзнути навіть уночі.

– Сину, я так не можу, – сказала я якось увечері, коли він забіг до мене. – Я замерзаю тут.

– Мам, потерпи ще трохи, скоро потеплішає…

– Сину! – я вперше за довгий час підвищила голос. – Я не хочу терпіти. Я хочу повернутися в свій дім!

Він здивовано подивився на мене.

– Я поговорю з Дариною…

Та розмова з невісткою нічого не дала. Дарина твердо стояла на своєму.

– А куди ж я тепер дітей подіну? – сплеснула вона руками.

– У вас чотири кімнати, хіба не можна знайти вихід?

– Ну, якщо дуже потрібно, то гостьову звільнимо. Але де ми тоді гостей будемо приймати?

Я подивилася на неї і зрозуміла – мені тут більше немає місця.

Що мені робити? Боротися за своє чи змиритися і чекати холодної зими в літній кухні? Як би ви вчинили на моєму місці?

Джерело