Тетяна Андріївна раділа своїй покупці. Та що покупка, це була її мрія – придбати будинок у селі після виходу на пенсію. До цієї події жінка готувалася ґрунтовно, і вибрала близьке до міста мальовниче село з невеликою кількістю мешканців – хотілося тиші та спокою, зближення з природою і свого саду з невеликим городиком для душі.

Усе збіглося, коли в селі знайшлася така хата, ще міцна, з садом, щоправда, на самому краю, на околиці, але ця обставина навіть потішила майбутню господиню – тільки з одного боку сусіди, а далі – поле, а за ним ліс, така панорама, що дивитися не надивитися.

Саме цією м’якою дорогою й почала прогулюватися до лісу Тетяна. Вечорами сонечко сідало за верхівки сосен і смерек, і заходи сонця особливо вражали на таких вечірніх прогулянках.

Ранньою весною, щойно відтанула земля, Тетяна Андріївна сама підправила трохи похилений паркан із сітки і дощечок.

— Паркан би новий поставити, Тетянко, – порадила сусідка Антоніна, ровесниця Тані.

— Нічого, нехай поки що цей постоїть, а як вже остаточно впаде, то й поміняю на більш ґрунтовний, – відповіла Тетяна, орудуючи сокирою – вона забивала металевий стовпчик огорожі, що впав.

Антоніна посміхнулася.

— Ти справжня українська господиня! Користь з тебе буде. От тільки шкода, що мужиків у селі бракує… – додала Тоня, – хто виїхав із сім’ями, хто постарів, а хто й спився, або віддав Богу душу… Ось і я вдова вже як десять років.

— І в мене схожа доля. Тільки я не овдовіла, а розлучилася, коли ми з чоловіком зрозуміли, що тримала нас останні роки разом тільки відповідальність за доньку. А коли її виростили, вивчили й заміж віддали, то й нестерпно нам стало жити разом… Ось як буває.

— Ну, не стали один одного мучити, і в цьому є свій плюс, – підсумувала сусідка, – а огорожу б я все ж таки поставила восени глуху і міцнішу….

Усю весну і літо Тетяна провела на городі і в лісі.

— Я за все життя не була стільки на повітрі, як за цей сезон. Практично живу на вулиці. Дихаю чистим повітрям, та яким! – Таня вказувала на ялівці навпроти будинку і на сосновий ліс, де завжди можна було набрати грибів, хоча б маслюків. А чорниці й суниці влітку було повнісінько.

— Добре, коли люди задоволені своїм переїздом, – раділа за міську сусідку Антоніна, – а мені так усе це звично.

Жінки подружилися. Настала осінь. На городі в Тані сиділи на грядках великі качани капусти, у картоплі вже побуріло і лягло бадилля, і врожай був теж чудовим. Тетяна почала її підкопувати для їжі й не могла насититися розваристими й ароматними овочами.

— Тоню, мене не шукай, я в місто поїду на кілька днів, – сповістила вона свою сусідку, – у нас з однокласниками зустріч як завжди в цей час. Збираємося на день народження нашої старости – Світлани – душі нашого класу. Тож повернуся, а потім і врожай свій збирати буду…

Антоніна помахала їй рукою і кивнула.

Вечір зустрічі пройшов чудово. Таня нахвалювала своє село, показувала фотографії будинку і розповідала про гарний урожай.

— Це земля відпочила, – говорила вона зі знанням справи своєму однокласнику Валері, – два роки не саджали там нічого, але на наступний рік замовлю машину гною нашому трактористові і буду вже удобрювати свої гряди.

— Не надірвись ти там, обережно, – порадив Валєрка, – давай я приїду допомагати, ти клич мене, коли потрібно, не соромся.

— Я поки освоююся і розраховую на свої сили, але за пропозицію допомоги спасибі, приємно, – посміхнулася Таня.

Колись вони з Валерою були дружні в старших класах, і навіть була симпатія між ними, але потім молоді люди вступили на навчання в різні інститути в різні міста. Життя розлучило їх, як і всіх однокласників.

А тепер вони з особливою теплотою вже котрий рік зустрічалися тут, у Світлани.

Валера був вдівцем, але не жадав знову стати сімейним, як і Тетяна, і вони не приховували цього ні від кого. Їхня свобода і самостійність і була чомусь привабливою для обох – ніхто нікому не винен, і можна було спілкуватися легко, як старі друзі.

Ось і цього вечора Валерка пішов проводжати Таню до дому, і вони проговорили на кухні майже до другої ночі.

— Ого, ти знаєш, скільки часу? – Таня подивилася на годинник, – тобі давно пора додому.

— А може, мені знайдеться тут куточок? – почав просити Валера.

— Ні, ні. Я рано вранці їду в село, тож бери таксі і їдь до себе додому, так буде нам краще.

Таня проводила товариша й одразу ж лягла спати, смакуючи завтрашній день із його турботами, зустріч із Тонею, якій вона приготувала гостинця – тортик і улюблений зефір сусідки.

У село Таня приїхала першим автобусом. Вона йшла росистою травою і дихала рідним уже повітрям під спів півнів.

Вона увійшла до хати, випила чаю, переодяглася в робоче, щоб пройтися садом і подивитися, з чого вона почне свій робочий день, і вийшла на подвір’я.

Було тихо і спокійно в селі, жителі тільки виходили у двори, і Таня чекала, коли буде близько дев’ятої години, щоб піти пити чай до Антоніни.

Вона увійшла в сад, і відразу помітила зім’яті кущі картоплі: бадилля лежало кинуте там і тут. Хтось витягував її картоплю, обтрушуючи, і зібрав найбільшу…

Таня завмерла. Серце забилося. Вона пройшла далі й побачила, що й капусти бракує найбільших качанів. Практично половини врожаю капусти не було…

Таня скрикнула і тут же помітила зламаний паркан. Той кволий стовпчик, який вона так старанно забивала в землю навесні, був повалений на землю. Сліди від великих чобіт залишилися на землі…

Тетяна побігла до Тоні. Вона постукала до неї у вікно, і сусідка майже відразу ж виглянула:

— Що сталося, Тетянко?

— Пограбували мене, Тонечко, вийди, пішли подивимося… Що ж робити тепер? – по щоках Тетяни лилися сльози.

Антоніна вийшла швидко, накинувши куртку.

— От сволота… – буркнула вона, – і вгадали, що немає тебе. А все тому, що будинок крайній і собаки немає, і ти одна…

Жінки оглянули місце злочину. Видно було, що під’їхали на велосипедах, беззвучно з того боку паркану, з околиці. Зламавши стовпчик, нагнули сітку і влізли в город, а потім і брали все, що під руку потрапляло. Дрібну картоплю кинули, не обтяжувалися збирати, а капусту найбільшу, напевно, в мішки зібрали і відвезли на велосипедах.

— Не так у мене й багато її було, – зітхала Таня, – але зате яка!

— Правильно, – кивала Антоніна, – а на овочі не написано – чиє. Не доведеш, що вкрали. У всіх городи. І я здогадуюся, хто і звідки приїжджав, щоб їм нічого не вродило… Нещодавно звільнилися і не працюють пияки… Але довести ніяк. Та й не треба зв’язуватися…

— То що робити? – Таня сіла на ґанку, – я так раділа, як дурненька в рожевих окулярах. Усі мені здавалися добрими й позитивними.

— Це ж не наші, Тетянко. У нас такі не живуть. А сусідніх сіл багато. Там усілякі люди перебиваються без грошей, а пити їм треба… Але Бог усе бачить. А ти не горюй. Пішла я за Іваном Івановичем, він зараз паркан поправить. А далі придумаємо що робити, – сказала Тоня.

Мужичок сімдесяти років до обіду поправив паркан, поставивши новий дерев’яний міцний стовп і один прогін між стовпами закрив старими, але міцними ще дошками.

— Ось, господиня, приймай роботу. І не засмучуйся. Раніше, в селах таке траплялося на кожному кроці. Тому не бажано хату залишати без нагляду. Це – раз! – серйозно вчив Іванович.

— А що два? – запитала Таня без тіні гумору.

— Два… Треба замок навісний на вхідних дверях замінити на личинку. А то відразу здалеку зрозуміло, що господарів удома немає, – відповів Іванович.

— Ще б і собаку потрібно на подвір’я, – зауважила сусідка, – нехай невелика, а голос одразу подасть. А це тільки й потрібно. На краю жити і без собаки? Не можна.

— Це – три, – загинала пальці Таня.

— Паркан новий, серйозний – це чотири! – нагадала Антоніна.

— І мужика б міцного тобі… – завершив свій перерахунок Іванович, – це п’ять.

Усі розсміялися. Таня витирала очі.

— Мені не так шкода картоплі й капусти, як своєї праці. Я стільки любові вклала, а тут – на тобі: обчистили.

— Та не переживай ти за це, – обійняла її Антоніна, – дам я тобі цієї капусти скільки хочеш. Он у мене повний город. Насолимо на зиму. Даремно, чи що, разом розсаду ростили?

Усі разом пішли обідати до Тані. Вона, заспокоївшись, розповіла про свою зустріч у місті, і зібралася, щойно прибере врожай, одразу ж виконувати пункти «самооборони», які вони намітили.

Через тиждень Тетяна вже була в місті, викликавши на допомогу Валерія. Він допоміг їй купити личинку для дверей, і вони дізналися ціни на матеріал для паркану.

— Я допоможу тобі, і не смій відмовлятися, – говорив Валерій, – треба заміри зробити на місці, і тому ми їдемо в село разом. І я не одним днем, а поживу трохи, щоб оглянути твоє господарство і намітити плани робіт.

— Ти маєш намір мені допомагати, серйозно? Тоді я оплачу… – почала було Таня.

— Навіть і не смій про це говорити. Я у відпустці, і мені зовсім нічим зайнятися, а тут така справа…- Валерій обійняв і поцілував Таню.

Вони дивували жителів села.

— Ось як з’явився у Тетяни мужичок, так і застукали майстри в їхньому дворі, – говорили сусіди.

Валерій запросив товариша, і вони удвох поставили новий паркан за тиждень, привізши з міста профлисти і металеві стовпи.

Тетяна готувала помічникам обіди і раділа, що її сад і город тепер огороджений новим міцним парканом.

— Звичайно, злодія нічого не зупинить, – говорив Валера, – але і врожаю вже немає. А найголовніший скарб тут – це ти, Тетянко.

Іван Іванович приніс Тетяні цуценя від своєї Жульки і назвали пса зовсім не дворовим ім’ям – Барон.

Малюк бігав по двору за господинею і більше був схожий на м’яку іграшку, ніж на сторожа. Але Таня душі в ньому вже не сподівалася, і для Барона була побудована буда на виріст – міцна й утеплена. Поставили її на подвір’ї поруч із садом, щоб пес міг бачити і чути все навкруги.

— Ну, начебто й усе, що задумали, – посміхнулася Таня одного разу на чаюванні, коли сиділа зі своїми сусідами: Антоніною та Івановичем.

— Як усе? А мужик міцний? – нагадав Іванович, – коли твій Валерка житиме тут на постійній основі?

— Правильно, правильно, – підтримала Івановича Тоня, – ми ж не сліпі, бачимо, що між вами кохання. Тим паче він удівець, і що, даремно мужик так старається?

— Так, за роботу він грошей не бере, але і свободу його я обмежувати не стану. Вже як захоче… Так нехай і чинить, – ухилилася від відповіді Таня.

А Валерій після відпустки приїхав до Тетяни з речами.

— Пустиш на постій помічника по господарству? – жартівливо попросився він біля порога, – я багато не прошу: борщі та каші, ну й пироги поважаю. Огород же є твій, з голоду не пропадемо.

— Правильно, тільки й до нього треба руки докласти, – розсміялася Тетяна, – ну, помічник, проходь. Заодно й сторожити мене з моїм будинком будеш. А то поки Барон виросте…

Валерій їздив на роботу в місто, лише зрідка залишаючись у своїй квартирі, щоб навести там лад і оплатити комунальні рахунки. Таня здала свою квартиру мешканцям, і чекала з роботи Валеру, а він повертався з сумками, закуповуючи продукти в місті дорогою в село.

Обом подобалося бути разом. Скучили вони за сімейним теплом, радістю спілкування, і теплою атмосферою затишного будинку.

Минув рік, як один місяць. Пара була шанована в селі, але й місто не забували, і їздили відпочивати навесні в улюблений санаторій. Тоді сторожем залишався в їхньому будинку Іванович, і Барона годував, і кота, і доповідав господарям обстановку телефоном.

— Відпочивайте і ні про що не хвилюйтеся там, у своєму санаторії, і з будинком усе гаразд, і з котом, і з псом на посту, – зазвичай говорив він Тані.

А вона відповідала:

— Ой, переконуюся щоразу, що найкращий санаторій і відпочинок тепер для нас – наше село. Скучила не можу. Швидше б назад додому…

Так і стали Валерій і Таня жити разом. І все рідше тягнуло їх у далекі краї, бо в їхньому полі були неймовірні заходи сонця. Любили вони виходити за околицю і йти до лісу, проводжаючи сонечко на спокій. А попереду біг вірний Барон і радів прогулянці не менше за господарів, ганяючись за галками, що сиділи на узбіччі дороги…

КІНЕЦЬ.