Мого чоловіка не стало близько п’яти років тому. Діти вже давно виросли, пороз’їхалися хтось куди, а онуки приїжджають вкрай рідко.

Минулого літа, коли дочка з сімʼєю приїхала мене відвідати, я підняла тему, що хвилює мене, за столом.

– Вероніка, ви не хочете приїхати до мене взимку? – запитала я у онуки. По її обличчю можна було зрозуміти, що вона не дуже хоче розмовляти.

– Не знаю, бабусю. Адже мама з батьком працюватимуть, та й мені треба буде навчання підтягнути.

— То ти можеш і в мене позайматися, — умовляла я її.

Моя дочка попросила Веронику добре подумати над тим, де вона проводитиме свої зимові канікули. Думаю, вона розуміла мене, як ніхто інший тут.

Мені було дуже самотньо однієї з того часу, як мій Славік пішов на той світ. Робити в селі зовсім нема що, як мені, так і сім’ї.

— Колька, а ти? — спитала я онука, який, як мінімум, брав участь у наших бесідах за столом.

— Ба, ну взагалі ніяк не можу. У мене екзамени на носі, треба буде всі канікули ходити на консультації.

Мені зовсім не хотілося залишатися однією всю холодну зиму. Добре подумавши, як я могла вмовити їх приїхати до мене, я раптом дещо згадала і сказала:

– Точно! Адже у вас друзів тут багато було, ви з ким-небудь ще спілкуєтеся.

Внучка кивнула, і це вселило в мене невелику надію.

— Ну от, значить, з ними зустрітися зможете, сюди в гості покликати. Я вам смачненького наготую, можете навіть ночівлю влаштувати, вам подобається це.

— І справді, — говорила дочка, погладжуючи внучку по голові; та відсахнулася від неї і зробила незадоволене обличчя. — Ми обов’язково приїдемо, ти тільки не хвилюйся.

Того ж вечора всі поїхали додому. Було дуже прикро, що вони приїхали всього на пару днів, я навіть не встигла провести з ними час. Як би там не було, я дуже чекала на зимові канікули онуків.

Через кілька тижнів за черговою розмовою по телефону дочка мене запитала:

– Чому ти не хочеш переїхати до нас? Ближче будемо, зможемо відвідувати тебе набагато частіше.

— Та хто ж тут за господарством стежитиме? — сміючись, спитала я. — До того ж, працювати мені у вас у місті зовсім ніде.

– Мам, ну ти подумай добре. Якщо захочеш, скажи тільки. Ми тебе одразу зберемо.

– Добре Добре. Як ви поживаєте?

– Так, все чудово.

– Як там онуки? Можна їм трубку дати?

Дочка сказала, що Вероніка та Коля зараз на вулиці. Завжди чомусь, коли я прошу їх до телефону, вони чи зайняті, або не вдома. А телефон ніколи не візьмуть.

Звук вимикають на своєму телефоні, а ти спробуй додзвонитися! Дочка зрзуміла, що я засмутилася, і постаралася мене підтримати:

— Я розмовляла з ними щодо поїздки. Начебто задумалися.

— Ох, дякую тобі велике! Дуже вже я за вами всім вже скучила.

Потім ми з дочкою попрощалися, і я взялася за готування. Звичайно, нема кому мені тут готувати, але самій теж треба щось їсти.

У повільному темпі проходили всі мої дні, поки я була одна в будинку: приготування та інші домашні справи. Ближче до канікул, на мій подив, мені зателефонувала Вероніка. Вона сказала, що вже посадили їх на автобус, і вони скоро до мене приїдуть.

Незважаючи на те, що я навіть не приготувалася до їхнього приїзду, я шалено зраділа. Щоб час пролетів швидше, я побігла на кухню і почала готувати їх улюблені млинці. Тоді мені згадалося, що Вероніка весь час говорила, побачивши на столі таку їжу:

— Я ж з такою смакотою зовсім поправлюся, бабусю! Ось спеціально ти такі смаколики готуєш у такій кількості?

Згадавши її слова, я посміхнулася і взялася до справи. Вже ближче до вечора собака у дворі загавкав — онуки приїхали.

Я побачила їх у вікні. На радощах вибігла на ганок, обняла і поцілувала дітей, потім ми всі зайшли до хати.

— Ну, розповідайте, як у вас справи? Добре доїхали?

— Дуже добре. Приїхали навіть раніше, сьогодні дорогу було розчищено, — говорив Коля. — А чим тут таким смачним пахне?

– Проходьте на кухню, я вже все приготувала, чай залишилося лише поставити.

Весь вечір я доглядала за онуками. Після того, як вони поїли, сказали, що збираються відпочити в кімнаті. Набридати вже я не стала і вирішила, що ми поговоримо вже завтра.

На жаль, усі їхні канікули минули не так, як мені хотілося. Наступного дня вони побігли гуляти і провели цілий день на вулиці. Навіть поїсти не заходили, хоч я з ранку стояла і готувала їм.

З кожним днем ​​протягом тижня вони все менше й менше розмовляли зі мною, а мій прояв уваги, здавалося, їх лише дратував.

Коли я запитала, у чому справа, вони сказали, що приїхали, щоб зустрітися з друзями.

— Ти ж сама казала, що ми можемо приїхати, щоби з ними погуляти.

За тиждень вони поїхали, холодно зі мною попрощавшись. І тоді я вирішила не приїжджати до них на Новий рік. Хоч дочка мене наполегливо вмовляла, чи то з образи, чи від смутку приїжджати до них мені не хотілося. Донька мене, звичайно, відвідала та привітала, але одна.

Цього літа поки що ніхто не приїжджав, якщо чесно, кликати нікого і не хочеться. Я розумію, що онукам я нецікава, їм хочеться гуляти, але я жінка самотня, мені не вистачає цього сімейного тепла.

У свій час думала може і справді перебратися в місто, але щось мені підказує, що і там ситуація не зміниться, хіба що дочка частіше приїжджати зможе.

КІНЕЦЬ.