До старого обшарпаного під’їзду під’їхало таксі. З машини вийшов 45-річний чоловік з валізою. Натиснув кнопку домофона.

-Хто там?

-Це я, Олег…

-Я таких не знаю.

Чоловік потер підборіддя і знову зателефонував до домофону:

-Варвара Петрівна вдома?

-Вони тут давно не живуть.

-А куди вони переїхали?

-Нам вони не звітували, — домофон знову відключився.

Чоловік розгублено озирнувся на всі боки.

Помітивши на лавці під деревом бабусь, які з цікавістю дивилися в його бік, він підійшов до них, привітався.

-Тут раніше мешкала Варвара Петрівна. Ви не знаєте, куди вона переїхала?

-Ой, Олежку, ти чи що? — сплеснула руками одна зі стареньких. – Як же так? Де ти був? Варвара на тебе так чекала, так чекала…

-Васильку твоя ще раз вийшла заміж, — вклинилася в розмову інша. — Вони відремонтували Варварин, тепер там живуть. Чужі люди виявилися ближчими за рідного сина! — старенька сердито підібгала губи.

-Заміж, кажете? — чоловік штовхнув камінчик, що підвернувся під ногу, і попрямував геть.

За годину таксі в’їжджало у приватний сектор на околиці міста.

Тут Олег виріс, тут же познайомився зі смішною Василиною, тут грали весілля.

Батьки з обох боків скинулися та купили молодим квартиру. А коли народилася Настя, мати Олега закрила свій будинок і переїхала до молодих. Вона тільки-но вийшла на пенсію, тому з радістю запропонувала свою допомогу. Василині навіть не довелося йти в декрет із улюбленої та добре оплачуваної роботи.

А потім… Потім Олег закрутив роман на стороні. Оленка була молодша за Олега на 10 років, і він зовсім втратив голову. А Оленка постаралася, щоб про її існування стало відомо дружині.

Олег, як йому здавалося тоді, пішов красиво, з однією валізою.

Підписав із Василиною угоду, що вона не подає на аліменти, а він переписує свою частку в квартирі на дочку. Сам же прописався у батьківському домі.

І ось він знову пішов.

-Тут нічого твого немає! Ти до мене з однією валізою прийшов, з однією валізою і підеш! — гидко дзвенів у вухах вереск Оленки.

Підійшов до хвіртки. Довго не наважувався подзвонити.

Так, облаштовується селище. Раніше були хати та халупи, а тепер — часто-густо двоповерхові будинки. Свій будинок у межах міста — нині це круто. Ось і на місці старого материного будинку стоїть двоповерховий будинок.

Однак треба вирішуватись. Не ночувати ж на вулиці!

Подзвонив. Пролунав гавкіт, і дзвінкий дівочий голос цикнув:

-Лада, місце!

Хвіртка відчинилася, і молода дівчина запитала:

-Вам кого?

-Настя, дочко, це я, твій тато, — Олег простяг руки, щоб обійняти дівчину.

Та та відсахнулася і закричала у бік будинку:

-Бабусю, тут якийсь чоловік прийшов, каже, що твій син!

На ґанку будинку з’явилася Варвара Петрівна.

-Ну, хай заходить, коли син. Не тримати його на порозі, на радощі сусідам.

Не таку зустріч чекав Олег від матері. Ну та що робити. Зайшов у хату.

-Прийшов, значить? Живий здоровий? У гості чи як?

-Мама!

-Що мама? Згадав? 10 років я це слово чула лише від Василинки. Від тебе десять років ні слуху ні духу! Я втішала себе: раз не дзвонить, отже, все добре… — Варвара Петрівна, сівши на стілець, розплакалася.

-Мамо… — Олег спробував обійняти матір.

Але його відштовхнула власна дочка.

-Бабуся, не плач. Я ж тобі казала! Він же тут прописаний, тож якби що й трапилося, тобі б першій повідомили.

-Настя, чому ти так зі мною?

-Це я так з тобою? – з гіркотою вигукнула дівчина. — А де ти був, коли я пішла до першого класу? Ти був поряд зі мною? А коли я заслабла? Де ти був? А коли бабуся злягла? І ти ще дорікаєш мені?!

Розмову перервав шум машини, що під’їжджала.

-Настя, мамо, ми приїхали! – пролунав жіночий голос. – Допоможіть розвантажити машину!

-Мамо, — вискочила у двір Настя. – Залишіть поки машину, потім, потім! Там таке! Пішли до хати, там мій татусь об’явився.

-Олег? — у хату увійшла Василина у супроводі чоловіка. – Ти тут яким вітром?

-Ось, – Олег розвів руками. – Повернувся. Але мені, дивлюся, не раді.

-Повернувся! — засміялася Василина. — Ми на тебе чекали. Десять років тому. І дев’ять років тому теж ще чекали. А чому ми мали чекати десять років? Ти навіть не цікавився, як ми живемо! Хай, ми з Настею. Але мати! Тобі було байдуже, де, з ким і як вона живе!

-Ось мій тато! — Настя підійшла до чоловіка, що приїхав з Василиною, і обійняла його, з викликом дивлячись на Олега. – А ти мені не батько!

-Аякже… — Олег розгублено переводив погляд із Насті на Василину, потім на матір. – Куди мені тепер? Мамо, я ж все-таки прописаний тут. Це і мій будинок теж.

-Ось що, — заговорила Варвара Петрівна. — Міша, будь ласка, проведи Олега в гостьову кімнату, хай переночує. Потім вирішимо, що робити. Не виставляти ж його на вулицю. Хоча було б правильно, — грізно зиркнула Варвара у бік сина.

-Все, йди. Мишко, покажи йому, де ванна кімната. Ідіть, у нас справ багато.

Михайло, провівши гостя, повернувся на кухню.

-Що скажете, мамо? — спитала Василина. — Це ваш дім та ваш син. Як скажете, так і буде.

-Василинко, це і ваш будинок теж. Навіщо ми його відремонтували? Адже вашу квартиру продали! Жаль Олега, звичайно. Який не який, а син, рідний. Але й залишати його тут жити… Я не уявляю, як це можливо…

-Мамо, бабусю, – втрутилася в розмову Настя. — Адже у вас, я знаю, відкладені гроші мені на квартиру. Давайте купимо йому малосімейку, і нехай живе там, як йому подобається!

-А ти? Ось вийдеш заміж, своє житло потрібно буде.

-А я краще з вами житиму, от у нас який дім! А бабуся з правнуками няньчитися буде! – притулившись до бабусі, сказала Настя.

На тому й вирішили. Що ж зробиш, коли так доля повернулася… А там видно буде.