– На жаль, наш прогноз невтішний, ваша донька не зможе ходити, – сказав лікар, дивлячись на Василя з таким виразом обличчя, що ніби всі надії вже були зруйновані. – Але ви можете спробувати ще поїхати за кордон, можливо, наші колеги зможуть надати більш обнадійливі прогнози.

Василь сидів у кріслі, слухаючи лікаря, але слова не доходили до нього. Йому здавалося, що весь світ обрушився, ніби в тумані. Він тільки й міг думати про свою маленьку доньку, яка тільки-но почала пізнавати цей світ, і вже була змушена боротися з такою важкою хворобою. “Як так?” – думав він. – “Чому саме вона?” Він глибоко вдихнув і, почувши останні слова лікаря, відчув, що надії стало ще менше.

Василь ніколи особливо не вірив у Бога. Він жив за власними принципами, йому здавалось, що він здатен сам вирішити свої проблеми. Однак цього разу, коли всі варіанти закінчились, він відчув, що ніхто йому не допоможе, окрім Бога. У цю хвилину йому здавалося, що навіть лікарі не можуть змінити те, що вже вирішено. “Залишилась тільки віра”, – думав він.

Одружився Василь доволі пізно, коли йому було вже 40. Здавалося б, у нього було все, про що він міг мріяти: хороша робота, квартира, машина, а головне – кар’єра. Він не поспішав з сім’єю, бо бажав досягти матеріального благополуччя. Спочатку було важливо стабільно заробляти гроші, а потім можна було подумати про те, щоб оселитися з кимось. Та ось з Іванною все було інакше.

Василь не раз зустрічав жінок у своєму житті, але тільки Іванна змусила його змінити своє ставлення до шлюбу. Вона була красивою, розумною, і найголовніше – мала такий особливий шарм, який зачарував його. Іванка була на десять років молодшою за Василя, але їхній зв’язок був настільки гармонійним, що вони вирішили разом провести життя. Іванна також мала успішну кар’єру, добре заробляла в тарології, і це було її справжнім покликанням. Охочих до консультацій у неї завжди було більше, ніж вона могла обслужити, тому бізнес процвітав.

І ось, коли Іванна повідомила Василю, що чекає дитину, він був на сьомому небі від щастя. Він уявляв, як вони разом роститимуть дитину, даруватимуть їй усе найкраще. Однак, коли дитина народилася, лікарі сповістили їх про сумну новину – дитина мала серйозні проблеми з розвитком, і, ймовірно, не зможе ходити. Лікар, не приховуючи смутку, сказав: “Вашій донечці може допомогти тільки диво”.

Ці слова стали для Василя справжнім потрясінням. Він мовчав, бо не знав, що сказати. Не знав, як це сказати своїй дружині, щоб вона не впала в депресію, але відчував, що це буде важко. Однак він знав, що треба робити щось, хоч би навіть це була єдина надія. Він вирішив поїхати в монастир.

У монастирі Василь почув, що є сестра Анна, яка, за словами людей, мала дар зцілення. Спочатку він не повірив, але в серці все ж таки розцвіла надія. Він поїхав до монастиря, розуміючи, що цього разу його шлях веде не до лікарів і не до фізичних зусиль, а до щирої молитви.

До сестри Анни черга була велика, тому він зміг потрапити до неї лише ввечері. Коли він увійшов до темної кімнати, він спочатку навіть не повірив своїм очам. Перед ним стояла не сестра Анна, а Лідка, дівчина, з якою він колись зустрічався. Вона була однією з тих, хто колись дуже хотів закохати його в себе, вигадала історію про дитину, і залишила в серці Василя не найкращі спогади.

– Чого прийшов, Василю? – суворо запитала вона.

– А ти що, тут взагалі робиш? Монахинею стала? – розгублено запитав він.

– Черницею я не стала, бо народила дитину, – відповіла Лідка, – але вже 20 років живу в монастирі, і мене звуть сестра Анна. Мені Господь дарував дар зцілення людей. Не розумію, як це працює, але я молюся, і Бог діє.

Василь був ошелешений. Протягом хвилини він зрозумів, що її дорога призвела сюди, і, можливо, саме зараз її молитви зможуть врятувати його доньку.

– Лідо, – сказав він, – помолися за мою донечку, вона хворіє. Я прошу тебе, помолися, будь ласка.

Сестра Анна обіцяла молитися за його доньку щодня, і навіть незважаючи на всю свою втомленість від довгої черги, Василь поїхав додому з надією, яку не мав давно.

Минув рік, і Василь знову відправився до монастиря, цього разу вже з маленькою дівчинкою, яка своїми ніжними кроками робила перші спроби ходити.

– Дякую тобі, сестро Анно, – сказав він, зі сльозами на очах. – Дякую за твої молитви. Ти врятувала мою донечку.

Після першого візиту він звернувся до лікарів за кордоном і знайшов підтримку не лише від лікарів, а й від друзів, які допомогли зібрати кошти на лікування. Але Василь був впевнений, що саме Божа сила допомогла йому в цій ситуації.

Василя переповнювали почуття вдячності, але водночас неабияк мучило сумління. Він раптом запитав те, чого дуже боявся.

– Лідо, а де наша дитина? Ти ж сказала, що ти народила, – несподівано запитав Василь, дивлячись на сестру Анну.

– Наша дівчинка стала Ангеликом, – відповіла сестра Анна спокійно, – не проживши навіть години на цій землі. Я не витримала, і тому пішла в монастир. З того часу живу тут і допомагаю людям.

Василь, розгублений, почав шукати місце її могили. “Тепер у мене дві донечки”, – думав він. – “Який я був безсердечний, пробач, Лідо, якщо зможеш”.

Василь повернувся додому з донечкою, а сестра Анна повернулась до своєї кімнати, де її вже чекали люди, яким вона могла допомогти. І хоч серце її було спокійне, вона не тримала образи на Василя, бо розуміла, що Божа воля була її шляхом.

Джерело