Аліна з розчуленням розглядала дитячі речі, які купила для свого сина. Він мав з’явитися на світ за три місяці.

Це була перша її дитина. У чоловіка Олега вже було двоє синів близнюків від першої дружини Віри. Студентський шлюб довго не протримався. Він пішов від дружини, коли дітям було по три роки. Платив аліменти, і періодично бачився з ними.

– Ох, доню, сто разів подумай, перш ніж виходити заміж за людину з “доважками”, – говорила Аліні мама перед весіллям.

– Але Аліна не бачила у цьому трагедії. Ну, був одружений, є діти, але ж вони живуть з мамою. Те, що він бачився із синами та давав їм гроші, її не бентежило. Аби до неї не лізли.

Вона бачила хлопчиків лише кілька разів, бо бажання спілкуватися з ними, як новій дружині їхнього тата, не було. Додому до них Олег дітей не приводив. І то гаразд. У них рідна мати є, а Аліна їм ніхто.

Олег добре заробляв, Аліна ні в чому не знала відмови. Познайомились вони у перукарні, коли Олег прийшов стригтися. Високий, гарний, ввічливий. І заплатив більше, ніж належало. Попросив номер телефону, вона з радістю дала.

І ось у них скоро буде малюк. Ім’я вигадала Аліна. Назвуть Макаром. Так звали її батька, який трагічно загинув. Олег був не проти. Він не вірив у прикмети та забобони, що не можна називати дітей на честь небіжчиків.

Розклавши дрібнички в комод, спеціально куплений для дитини, Аліна вирішила поспати. Роботу вона покинула відразу після весілля.

Навіщо їй працювати, коли чоловік повністю утримує. Ходила на йогу, до салонів краси, зустрічалася з подругами – не життя, а казка. А тепер вона була поглинута майбутнім материнством.

Тільки почала засинати, як грюкнули вхідні двері. Вона підскочила, Олег має бути на роботі, що сталося, що він раніше приїхав додому?

– Олеже? Ти що, втік із роботи? – жартівливо спитала вона чоловіка, вийшовши до передпокою.

– Алін… Віри більше немає…

– У сенсі немає? Вона ж молода ще, і не хворіла ні на ніщо, – здивовано спитала Аліна. Вона бачила колишню дружину Олега лише на фото.

– Різко стало погано на роботі, впала, доки їхала швидка, її не стало. Підозрюють, що тромб відірвався. Згодом точно назвуть причину… Я сам збентежений… Бідолашні пацани, вони так любили маму…

– Жах, звичайно… А хто її ховатиме? У неї ж мама наче любителька напоїв, ти казав…

– Я сам усім займусь. Колишня теща не просихає, та й грошей у неї немає.

– Ого… Зараз знаєш, які ціни на все? Чому ти повинен? Ти колишній чоловік таки… У неї що, більше немає нікого, окрім мами? Брати, сестри, тітки, дядьки?

– Є, але вони навряд чи погодяться. Я маю це зробити, адже у нас спільні діти. І це не обговорюється.

Аліна зрозуміла, що краще не сперечатися із чоловіком. Але в голові роїлося безліч запитань.

– Слухай, а Семен із Сашком де будуть весь цей час? Твоя мати забере їх? А потім, як вони житимуть?

– Поки у мами моєї побудуть, а там видно буде. Вона хворіє постійно, з лікарень не вилазить, важко їй із двома онуками буде…

На поховання Аліна не пішла. Не вважала за потрібне. Та й в її положенні навіщо негативні емоції? Олег ходив похмурий, видно було, що переживає.

Через кілька днів після поховання Олег заявив Аліні:

– Я вирішив забрати синів до нас. Не діло це, жити у хворої бабусі. Та й мама сама не хоче. А змушувати я нікого не буду. Це мої діти, і я мушу про них подбати.

– До нас? Сюди? А мені вони навіщо, Олеже? Це чужі діти, не мої! Що я робитиму з ними? – Аліна була у нестямі від гніву.

– Нехай живуть у твоєї матері, чи в дитбудинку! Я їм не нянька! У дитбудинках, до речі, не так і погано, зараз держава добре їх фінансує…

Олег ступив ближче, очі звузилися.

– Який ще дитбудинок? Це мої сини, Аліно! Вони втратили матір, а ти пропонуєш і мені кинути їх?

– А як же я? – Вона різко тицьнула себе в живіт. – Твій син тут, під серцем! Чи тобі все одно? Отже, наш спільний син тобі не потрібен?

– Якщо ти примушуєш обирати, то я вибираю їх. Діти не винні, що їхній світ звалився. У них, крім мене, немає нікого.

– А ти, замість того, щоб підтримати, допомогти, пропонуєш віддати моїх дітей до дитбудинку? Не очікував почути це від коханої жінки!

– А чому ні? – Аліна різко відступила, ніби її обпалили його слова. – У них є бабуся, держава знову ж таки… Ти не зобов’язаний все тягнути на собі! У нас скоро з’явиться дитина, ми повинні думати про неї!

– Думати про неї, це й означає показати, що сім’я не зраджує своїх, – Олег перейшов на підвищений тон, вперше за весь час шлюбу. – Семен та Сашко – моя кров! І вони житимуть тут!

Аліна істерично засміялася, очі її блищали від сліз.

– Твоя кров? А наш син? Ти готовий проміняти його на цих…?

– Ніхто нікого не міняє! – Олег ударив кулаком по стіні, через що здригнулася полиця з порцеляновими слониками, подарованими Аліною на річницю. – Але, якщо вибирати між твоїм егоїзмом та їхнім майбутнім – я вибираю їх.

– Егоїзмом? – Аліна випросталася, її голос став крижаним.

– Добре. Тоді забирай своїх синів. Але моя дитина ніколи не зватиме тебе батьком.

– Погрожуєш? – Олег зміряв її крижаним поглядом.

– Макар мій син, як і вони.

– Ні. Ти зробив свій вибір. – Вона різко обернулася, схопила сумку і почала поспіхом кидати в неї документи, речі, косметику з тумбочки.

– Я йду до мами. А ти… живи зі своєю ідеальною родиною. Мій син не ростиме в цьому цирку! Одумаєшся, дзвони!

Двері зачинилися. Олег опустився на підлогу, закривши обличчя долонями. На душі було тяжко…

Аліна зі сльозами на очах розкладала речі у шафу в маминій квартирі.

– Доню, а я тобі говорила перед весіллям, подумай сто разів… І ось результат…

– Та не трави душу, і так нудить! Адже все добре було, і тут Віри не стало… Ну чому я маю приймати його дітей?

– Ти його дружина. А вони – його діти. Ти любиш Олега?

– Мамо, що за питання… Люблю, звичайно… Але до чого тут це?

– До того ж. Ти тільки про себе думаєш, виходить. А уяви, що діється у нього на душі? Жили спокійно, і тут таке… Він благородно чинить, що не відмовляється від синів. Подобається тобі це чи ні!

– Ти що, на його боці? Ось це поворот… Взагалі-то я твоя донька, і ти завжди повинна за мене заступатися! Чи ти не хочеш, щоб я жила з тобою?

– У тебе тепер є чоловік. І він кохає тебе. Усі проблеми ви повинні вирішувати разом. Ви сім’я! Уяви, не дай Боже, якщо з тобою щось трапиться, і Олег віддасть вашого сина до дитячого будинку? Теоретично.

– Ти що таке кажеш! Страшно подумати навіть…

– Ось і Віра не думала, що її так рано не стане. Але ж це життя. Будь-що трапляється. Ти б спокійно жила, знаючи, що його сини перебувають у закладі, як би їм там жилося? Олег не зрадив їх. І не навісив на свою матір. Так що, ти не маєш рації!

Аліна замислилась. Дійсно, якщо приміряти на себе цю ситуацію, то виходить, що Олег має рацію. А вона боїться труднощів.

– Та що я з ними робитиму? Підлітки, мабуть, некеровані… Олег на роботі весь час, все на мені…

– А ти не зобов’язана їх любити. , Так само як і вони тебе. Просто годуй їх, піклуйся. Більше їм нічого не треба. Тим паче вони брати Макару будуть.

– Ох, навіть не знаю… Я їх бачила кілька разів…

– А як чужих дітей взагалі беруть із дитячих будинків? І нічого, звикають. А так ти зруйнуєш родину. Макар без батька ростиме, кому краще від цього? Змирись, і прийми ситуацію. Моя така порада.

Наступного дня Аліна повернулася до чоловіка. Він був удома, пив чай.

– Олеже… Пробач. Наговорила тобі вчора гидот… Мабуть, це тому, що я злякалася. Думала лише про себе…

– І ти мене вибач. Я тебе дуже люблю, і не хочу розлучатися. І мені дуже потрібна твоя допомога, я сам боюся, якщо чесно, – Олег обійняв дружину.

Минуло три місяці.

При виписці з лікарні її зустрічали чоловік, його сини з кульками в руках, мама та свекруха.

– Тьотя Аліна, а можна подивитися на малюка? – несміливо запитав Сашко.

– Звісно! Семене, іди теж глянь на молодшого брата.

Хлопчики підійшли до неї й заглянули до згортка. На їхніх обличчях з’явилась посмішка.

– Який маленький… Невже ми також були такими? Тато, схожий на нас Макар?

– Схожий, Сашко! Ви ще менші були!

Ці три місяці були непростими для всіх. Хлопчики дуже соромилися, пропонували допомогу по дому – пилососити, мити підлогу, посуд. Мама привчила їх до праці.

Аліна, на її подив, потоваришувала з ними. Вони разом дивилися фільми, слухали музику, допомагали вибрати іграшки для Макара.

Їм виділили кімнату, благо квартира була трикімнатною. Вони нічого не просили, і поводилися скромно.

Виявилось, що все не так страшно, як вона думала. У вихідні, коли Олег був удома, вони ходили разом у кіно, гуляли в парку.

Незадовго до терміну Семен якось підійшов до неї, та подарував букет ромашок.

– Тітко Аліна, це вам! Дякую, що прийняли нас у сім’ю… Ми вже не маленькі, і розуміємо, як важко змінити життя. Нам теж непросто, сумуємо за мамою… Ви гарна жінка, добра, Макару пощастило з батьками…

Аліна від несподіванки заплакала. Бідні діти… Ну як вона могла навіть подумати про дитбудинок? Їй стало соромно…

І ось вони вдома. Дитяча кімната прикрашена повітряними кульками, прапорцями з написом – Ласкаво просимо, братику!

Аліна була зворушена до глибини душі. Сашко та Семен особисто прикрашали кімнату, за своїм бажанням.

– Дякую, хлопчики, дуже гарно!

– Ми навчимо брата грати у футбол, кататися на скейті, швидше б він виріс!

– Сподіваюся на це! Я хотіла б, щоб Макар був схожим на вас! Ви гарні хлопці. І ми – сім’я! Макару треба поїсти, а ви поки що зробіть чай і наріжте пиріг, мої помічники!

Ось така сумна історія зі щасливим кінцем. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.