Мені дуже шкода мою сусідку Віру, – якось розповіла мені моя рідна сестра. – З онуками своїми вона зовсім не справляється, дуже важко їй, вона вже жінка у віці давно. У мене он Галинка – спокійна дівчинка, то на гойдалках сидить, то в будиночку з дівчатками грається. З нею гуляти – одне задоволення. Сиджу на лавці, в’яжу, з тобою ось розмовляю. А в Віри два хлопчики такі неслухняні, що я тобі й передати не можу. Ні хвилини не посидять самі спокійно, і бабусі не дають сісти зовсім, хоча вона така втомлена біля них постійно ходить. Вона, бідна, не встигає за ними, як би не старалася. Пів години он з ними сама гуляє, а вже ледве ходить, важко їй, загало, і мені її дуже шкода.

Онукам 65-ріцній Вірі 4 і 5 років, і вони дійсно постійно бігають, сміються, щось забирають у інших дітей, граються.

А поруч, вже давно немолода, жінка червона бігає за ними, вмовляє, вибачається перед батьками обсипаних піском дітей.

– Знову ця бабуся зі своїми неслухами йде! Ходімо краще звідси. Кудись подалі, на інший майданчик, – тільки й чую від матусь.

– Олежку, відійди від хлопчика, швидко, я що сказала! – голосно гукає Віра. – Дмитрику! Куди ти? Іди сюди зараз же, не лізь туди! Відійди! Олежку! Так, почекайте мене, я сказала!

Бабусю внуки зовсім не слухають і не чують її, іноді складалося таке враження, що вони це роблять спеціально, щоб бабуся хвилювалася і бігала за ними постійно, а їм з того всього весело.

Я розумію, вони ще малі діти, але й вона не молода, видно як їй важко і як втомлюють її такі прогулянки.

Самі толерантні батьки з дітьми, і ті не витримують, і майданчик потихеньку порожніє.

Внучка, Оленка, подружку якої спішно повели «в магазин», підходить і сідає тихенько на лавочку поруч зі своєю бабусею.

– Мати їх з батьком працюють постійно, кредит у них великий зараз, – продовжує розповідати про сім’ю Віри сестра. – Сидіти з хлопчиками нікому. Пробували вони в минулому році няньку найняти, але дорого для них це, сума чимала. За двох таку ціну просять, що їм такі гроші не снилися. Хоча навіть знаходили вони деяких жінок, але сусідка каже, що ті жінки й тижня не витримували з цими дітьми, йшли ще відразу. Казали, що знайдуть собі дітей спокійніших.

– А дитячий садочок, чому туди не водять? – відразу запитала я.

– Чесно кажучи, не знаю, що там з садочком зараз, ми не ходимо, – пояснює мені моя сестра. – Але думаю, що якби працювали, то хлопчики були б там. Хоча садочок повністю не врятує бабусю. Нездужають вони там постійно, день сходять, а потім один за одним місяць сидять, один лише на поправку йде, другий знову починає. І все одно Вірі везуть їх, більше нікому сидіти.

– Вчора на нашому майданчику тато гуляв якийсь зі своїм сином, подивився-подивився на цих неслухняних дітей, і повів їх грати в футбол. Такий хороший трапився якийсь чоловік, добрий такий та чуйний. Віра хоч на лавочку сісти змогла, відпочити трохи. Я до неї підсіла, а вона мало не плаче.

– Втомилася я вже з ними, – говорить! – Не можу більше, так важко мені з ними, що й не передати.

– Так нехай не сидить з дітьми такими малими, якщо їй так важко! Дітям своїм скаже. У неї хто – син чи дочка?

– Дочка. Говорила вона їй вже, що їй з дітьми важко! Мовляв, не можу сидіти, не справляюся з хлопцями, вирішуйте якось проблему самі, бо роки у мене вже немолоді, не маю того здоров’я, що раніше. Дочка навіть слухати не стала. А мені, каже, що накажеш робити, на роботу їх брати з собою? Не працювати я не можу. Привозить їй щоранку хлопчаків, дзвонить у двері, заводить в квартиру і все – сиди. Не дуже то запитує, хочеш, не хочеш.

– Тоді нехай не відкриває двері їй, подумає, що вдома немає нікого?

– Сусідка говорила, що спробувала один раз так і зробила. Але донька дітей під дверима залишила, а сама пішла на роботу. Сіла в ліфт і поїхала, а мати спостерігала за нею. Звичайно, робити нічого, відкрила двері, забрала діток, що ж вони самі робитимуть в під’їзді. З дочкою вже багато разів сперечалася на цю тему, але нічого не міняється зовсім. Та знову на наступний день хлопчиків привезла матері – сиди. Мовляв, ти теж вже старенька, скоро ми за тобою будемо дивитися, тому поки можеш ще, допомагай нам сидіти з дітьми.

Мені так шкода стало ту бабусю, навіть не знала, що їй порадити маю.

Ну хіба діти добре роблять, коли так ставляться до рідної матері?

КІНЕЦЬ.