Ну якесь вічне в мене невезіння, чесне слово!

Я завжди знала, що не дуже везуча по житті. Коли не вивчила якийсь предмет, то завжди в школі питали, коли в університеті була, то завжди найскладніші завдання мені потрапляли, коли ж пішла на роботу то бувало таке, що звіт несла і в калюжу впустила, то поки знову видрукувала і зшила то й запізнилася здати.

Якось з чоловіками мені теж перший час не щастило, то подруга забрала, то просто кинув. Останній колишній був доволі бідним, тоді я майже повністю утримувала Антона, з усіх боків говорили мені, що це не той чоловік, якого потрібно триматися, а особливо настирно з тим до мене лізла моя мама.

Я завжди вважала, що вона вже має більше досвіду, тож прислухалася до неї. Уявляєте, як я себе відчувала потім, коли дізналася що Антон за три роки після того створив успішним бізнесменом, подорожує світом і живе настільки добре, що мені на таке життя треба збирати три своїх життя.

Саме після цього я перестала дивитися на якихось дуже привабливих на мою думку чоловіків, я думала завжди, що не гідна їх.

Тож коли через ще деякий час на мене звернув увагу фітнес тренер Данило, я не могла повірити, що це відбувається в реальності, не могла повірити у свою вдачу.

Можливо через це, а можливо і ні, але ми з Данилом дуже швидко відгуляли весілля. Через ситуацію в країні звісно не робили дуже великого святкування, але це свято мені запам’яталося на довго.

З часу нашого весілля з Данилом минуло вже пів року. Чоловік каже, що мене любить і можливо в нас ще не пройшов цей період закоханості, та невже на тому має все закінчуватися.

До мене приїхала мама і ми поїхали на закупи в місто. Нас не було, ну годину максимум, і заходимо ми додому із сумками, а з моєї ванної кімнати виходить якась дівчина замотана в рушнику. Мати зразу почала винити, але не Антона і ту дівчину, а мене…

Я зібрала речі і поїхала таки до мами. Чоловік обриває телефон, а я хоч ображена, але відчуваю, що люблю Данила.

Що б ви мені порадили? Чи могло це бути не те, що я подумала?

Джерело