Я щосили намагалася змиритися з передбачуваною зрадою Романа. Ми ділили майже кожну мить, у гармонії як на роботі, так і вдома.

Незважаючи на те, що Роман був моїм начальником із вищою зарплатою, матеріальні блага не мали для мене великого значення. Я дбала про те, щоб наш будинок був наповнений домашньою їжею та теплом, створюючи атмосферу комфорту та затишку. Але ми залишалися бездітними .

Ми сподівалися на лікарів, потім на дива, і Роман навіть порушував питання про усиновлення, але ми так і не довели справу до кінця.

Не доживши навіть до 50-ти, він nомер. На похороні його колеги висловлювали свої співчуття, але серед них мою увагу привернула жінка з дитиною.

Вона звернулася до мене після того, як більшість пішла, стверджуючи, що Роман вів подвійне життя, утримував її та їхню дочку.

Я відмовлялася їй вірити. Роман не міг мене так обдурити. Її очі заблищали, коли я ненароком зізналася, що Роман не залишив заповіту.

Це одкровення привело мене до ще більшого замішання з приводу того, як можна сумувати за людиною, яка, мабуть, зберігала такі секрети.

Відчайдушно потребуючи відповіді, я переглянула всі наші документи, але нічого не знайшла.

Приголомшена, я довірилася матері Романа, розповівши, як його дії заплямували мою пам’ять про нього. Та жінка наполягала, щоб ми провели тест на батьківство.

На щастя, мати Романа провела розслідування і виявила, що ця жінка була ледь знайома з її сином: її знання про Романа походили зі спілкування з ним на робочих заходах.

Виявилося, що ця жінка взагалі була заміжня. І вона, зі схвалення свого чоловіка, розробила план забезпечення їхнього фінансового майбутнього.

Ця думка викликала в мене лише огиду: про яку чесність у цьому світі може йтися, коли чоловік добровільно жертвує своєю дружиною та дитиною заради матеріальної вигоди?