До квартири Ірини подзовнили, – це був несподіваний гість, справжня мама її доньки і вона прийшла з пропозицією

Увечері Ірина стала почувати себе погано. Вирішила, що просто втомилася, виспиться і вранці буде гаразд. Спати лягла рано. Але вранці встала розбита, наче й не спала. Голова розколювалася, ноги не тримали від слабкості. «Все-таки прихворіла», – вирішила вона та зателефонувала на роботу.

Відносини з директором у неї були добрі. Толковий головний бухгалтер, на якого можна покластися, на дорозі не валяється, тож без зайвих розмов директор дав час відлежатись.

– І не поспішай, видужуй, – сказав він.

– Може, все-таки лікаря викличеш? – запитала дочка, йдучи до школи.

– Ні. Відлежусь, і все пройде, – посміхнулася Ірина.

Дочка пішла, а Ірина випила противірусний препарат, гарячий чай із медом і знову лягла. Прокинулася вже опівдні і відчула себе набагато краще. За вікном йшов густий сніг, немов у середині березня знову повернулася зима.

Від яскравої білизни за вікном заболіли очі. Ірина знову лягла в ліжко, прикрила повіки. Як добре нічого не робити, нікуди не поспішати і просто валятися в ліжку. Вона знову почала провалюватися в сон, коли пролунав звук дзвінка.

Хто міг прийти у такий час? Тані ще рано, та в неї і ключі є. Сусіди знають, що вдень вона працює. Дзвінок пролунав знову.

– Мене немає. Не зрозуміло, чи що? – Тихо сказала Ірина, сподіваючись, що несподіваний гість піде.

Але у двері знову зателефонували. Ірина неохоче встала, сунула ноги в шльопанці, накинула на плечі халат і пішла відчиняти. Вона глянула в око і побачила частину плеча і шапки – якась жінка стояла за дверима. Ірина вирішила, що це з роботи, хтось із бухгалтерії прийшов провідати її чи підписати папери.

Вона відчинила двері і одразу впізнала гостю. Та й хіба могла вона її забути, якщо щодня бачила перед собою, лише шістнадцятирічну? У Тані ті ж блакитні очі, пухкі губи. Тільки волосся темніше. А в цієї з-під шапки вибивалися знебарвлені кучері. Трохи постаріла і поповніла, а в іншому залишилася незмінною.

– Ти? – здригнулася Ірина.

Шістнадцять років тому вона приходила, щоб віддати, а зараз прийшла забрати? Схаменулась? Ірині захотілося зачинити двері. Але непрохана гостя, мабуть, здогадалася про її намір і запобігливо взялася за ручку дверей з іншого боку.

– Впустиш? – хрипкуватим голосом запитала гостя.

– Навіщо прийшла? – замість відповіді запитала Ірина, дивлячись насторожено, готова будь-якої миті зачинити двері.

– Поговорити.

– Нема про що нам з тобою говорити. – Ірина потягла ручку на себе, але гостя міцно тримала двері.

– Є про що. Про Таню.

– А що про неї говорити? Потяг давно пішов. Ти продала її мені. Забула? – гнівно блиснула очима Ірина.

Жінка розтягла у насмішливій усмішці яскраво нафарбовані губи, різко сіпнула на себе двері. Від несподіванки та слабкості Ірина випустила ручку дверей, і ті широко відчинилися.

У цей момент поверхом вище хтось вийшов на майданчик, і Ірина відійшла всередину передпокою, дозволяючи гості увійти. Ще не вистачало, щоб усі почули їхню розмову. Гостя увійшла до квартири і озирнулася.

– На чай не напрошуюсь. А чого така бліда? Злякалася чи хворієш? – спитала вона глузливо.

– Говори, навіщо прийшла. Таня скоро зі школи повернеться, – сказала Ірина, розуміючи, що від непроханої гості просто так не позбутися.

– Все залежить від тебе. Швидко домовимося, я піду, а ні… Таня дізнається правду, – хрипко сказала гостя.

Погляд блакитних очей пронизував крижаним холодом. Ірина відчула, як у потилиці знову запульсувала біль. Вона припала спиною до стіни, відчуваючи, що ноги ледве тримають її.

– То ти знову по гроші прийшла? Тепер хочеш купити мовчання? – здогадалася Ірина, роблячи зусилля, щоб не показати гості свою слабкість і страх.

– Правильно. Не хочеш, щоб Таня дізналася правду, плати, – безжально заявила гостя.

– Немає грошей, – різко відповіла Ірина.

– Знайди, – байдуже прохрипіла гостя.

– Скільки? – задихаючись, спитала Ірина.

– Ось це інша розмова. Так краще… – гостя назвала суму.

– Мені потрібен час, щоб знайти стільки. – Ірина зараз згодна була на все, лише гостя швидше пішла.

Вона відчувала, що ось-ось втратить свідомість.

– Добре. Два дні тобі вистачить?

– А якщо я до поліції заявлю? – спробувала налякати її Ірина.

– Давай. Тільки тобі теж доведеться відповідати. Я скажу, що ти запропонувала мені гроші тоді. А як зробила документи? Купила? – гостя витримала паузу. – Післязавтра я прийду.

Коли за нею, нарешті, зачинилися двері, Ірина сповзла по стіні на підлогу і заплкала. Вона завжди знала, відчувала, що так буде. Мама попереджала, що такі не заспокоюються, шантажуватимуть. Але що тепер про це казати? Потрібно думати, де взяти стільки грошей. Ірина піднялася з підлоги, пройшла в кімнату і лягла на ліжко.

«А чому я мушу давати їй гроші? Вона через якийсь час прийде знову. Нічого я не даватиму їй. Зараз зі школи повернеться Таня, і я їй все розповім…» – після безсилих кидань у розпачі вирішила Ірина.

Дев’ятнадцять років тому, на завод, де Ірина працювала бухгалтером, влаштувався молодий та симпатичний інженер. Ірина одразу відчула, як від його погляду кожна клітинка, кожен нерв затремтіли, а серце солодко занурило. Вона бачила, що і з ним твориться те саме.

Коли хтось входив до бухгалтерії, вона одразу ж піднімала очі від паперів і розчаровано опускала, коли бачила, що це не він. Кілька разів вони зустрічалися в їдальні. А ще через тиждень він зустрів її біля виходу з території заводу та проводив додому.

Мама вмовляла Ірину піти із заводу та влаштуватися в комерційну компанію. Зарплата більше та можливостей знайти багатого чоловіка теж. А що на заводі? Але Ірина не поспішала йти. Головний бухгалтер скоро на пенсію піде, обіцяла залишити замість себе Ірину. А тепер ось Іван…

Коли Іван прийшов і попросив в Ірини руки, мама зраділа. Інженер, не якийсь там робітник. Весілля зіграли веселе та галасливе. Директор подарував їм ключі від квартири зі старого фонду, але яке це має значення? Після медового місяця на морі молодята повернулися відпочившими, щасливими та засмаглими.

Жили в коханні та злагоді. Ось тільки час минав, а діти не виходили. Ірина пройшла обстеження, лікарі сказали, що поки рано робити висновки, треба набратися терпіння та почекати.

– Нічого, візьмемо дитину з дитячого будинку, – заспокоював Іван, але Ірина навіть думати про це не хотіла, мріяла народити сама.

А за рік здалася.

– Давай візьмемо з дитячого будинку дитину, – запропонувала вона якось уночі.

Іван довго мовчав, а потім на подив дружини сказав, що не хоче виховувати чужу дитину. А наступного дня раптом купив машину. Хтось продав недорого, збираючись купувати нову. Ірина образилася на чоловіка, що не порадилася з нею.

– А чого радитись? Дешевше не знайти. Будемо маму на дачу возити, – сказав чоловік.

Згадуючи цю розмову, Ірина потім вважала, що з машини все і почалося, вірніше, закінчилося її щасливе сімейне життя.

Якось Іван у вихідний повіз маму на дачу, повернутися мав до восьмої. Але ні о дев’ятій, ні о десятій вечора не приїхав, на дзвінки не відповідав. І тут зателефонували з незнайомого номера, чоловічий голос сказав, що Іван потрапив в аварію. Ірина одразу поїхала до лікарні, але Івана вже не стало.

– Хоч би дитину залишив мені, – ридала Ірина на похороні.

А за чотири місяці до неї прийшла гарна молода жінка з маленьким згортком на руках.

– Це донька Івана. Забирай. Іван казав, що у вас нема дітей, обіцяв взяти її.

– Як Івана? – вигукнула приголомшена Ірина.

– Лише один раз у нас з ним було. А коли я сказала, що завагітніла, він пообіцяв, що коли народжу, візьме дитину. Та бачиш, як вийшло. А якщо Івана немає… Мені вона не потрібна. Не візьмеш, віддам до дитячого будинку, – сказала втомлено жінка.

Ірина простягла до згортка руки.

– Не так швидко, – молода жінка відвернулася вбік. – Я що, просто так дев’ять місяців ходила з нею, у всьому собі відмовляла? Мені гроші потрібні. Іван обіцяв…

Ірина віддала всі гроші, що лишилися від чоловіка. Жінка віддала на дитину документи та пішла.

– Треба було розписку взяти, відмову від дитини, – запізно лаяла її мама. – Гроші закінчаться, вона знову прийде.

От і прийшла. За шістнадцять років.

Ірина вмовила лікаря оформити виписку з пологового будинку на себе, наче це вона народила доньку. Не обійшлося без грошей. Поміняла квартиру, поїхала до іншого району, де її ніхто не знав.

Експертизу робити не стала. По-перше, дитина не винна, та й Івана немає. А в Ірини з’явився сенс життя. А по-друге, друг Івана все підтвердив.

Дівчинка зростала і все більше ставала схожою на свою матір. Але лише зовні. Іноді Ірина бачила у ній риси Івана, тоді серце наповнювалося радістю.

Хто бачив Ірину з Танею разом, тут же помічали, що мама та дочка зовсім несхожі.

– Вона вся в батька, – відповіла Ірина і намагалася якнайшвидше піти.

Але хто знав Івана, здивовано скидали брови. Так і жили до сьогодні…

Коли Таня прийшла зі школи, Ірина нагодувала її та сказала, що треба поговорити.

– Ти бліда якась. Лікар приходив? Щось серйозне у тебе знайшли? – Занепокоїлася дочка.

– Ні, я про інше хочу поговорити. Загалом … – Ірина глибоко зітхнула, – ти мені не дочка, точніше, дочка, але не рідна, не я народжувала тебе.

– Ти що, мам, мариш? – злякано спитала Таня.

– Сьогодні приходила твоя справжня мама, – безкровними губами видавила Ірина і все розповіла.

– Я б ніколи не сказала тобі. Але вона погрожувала, що розповість сама і… попросила грошей. Багато грошей. Я вирішила, що краще, щоб ти дізналася правду від мене.

– Вона хоче забрати мене? – Замислено запитала Таня.

– Ні. Я ж говорю, вона хоче грошей за своє мовчання. Шістнадцять років тому вона віддала тебе мені, а натомість попросила грошей.

– І ти дала? – обурилася дочка.

– Так. Вона погрожувала залишити тебе на вулиці, підкинути до лікарні, до дитячого будинку віддати. Твого батька не стало, а я залишилася зовсім одна. Він хотів після народження забрати тебе до нас. Та не встиг сказати мені про це.

– Ось чому я не схожа на тебе, – тихо промовила Таня. – Я можу її побачити?

– Вона прийде післязавтра, – неживим голосом відповіла Ірина.

Таня пішла до своєї кімнати. Ірина не стала її наздоганяти. Хай побуде сама, подумає.

Наступного дня Таня пішла до школи, ні слова не сказавши Ірині. Серце готове було розірватись у грудях. Ірина побігла по квартирі, а потім зателефонувала другу Івана.

Той спочатку відмовлявся, а потім все ж таки дав Ірині адресу Зої. Виявляється, вона раніше також працювала на заводі. У відділі кадрів залишилися її дані.

Хоч була Ірина була ще слабка, одразу поїхала до неї. Дім знайшла швидко. Захекавшись від швидкої ходьби, хвилювання та ​​слабкості, вона зателефонувала у двері. Відкрила бліда і розпатлана Зоя. Ірина не одразу впізнала її без яскравої косметики.

– Гроші принесла? – непривітно запитала Зоя. – Як ти знайшла мене? Давай гроші і йди, нічого мене розглядати, – грубо прохрипіла вона.

– Грошей у мене немає. Прийшла сказати, що я розповіла Тані. Не намагайся більше шантажувати мене, – сказала Ірина.

– Ну і котись тоді … – Зоя брудно і витіювато вилаялася.

Ірина відсахнулася, кинулася геть.

Всю дорогу бігла, наче за нею гналися, думала, сказати чи ні Тані. Не сумнівалася, що та рано чи пізно спитає про матір. Коли дочка прийшла зі школи, Ірина дала їй листок із адресою Зої.

– Там мешкає твоя мама.

Таня постояла мить з листком у руках, нерішуче подивилася на Ірину і… пішла. Ірина не зупинила її, не втримала. « ехай скоріше це все закінчиться.

Я не можу щодня боятися і чекати, що Зоя прийде знову, що Таня питатиме про неї … – думала Ірина нервово ходячи по квартирі. – А якщо не повернеться? .. Повернеться. Зоя не просила побачити доньку, не наполягала на зустрічі з нею, не погрожувала забрати її. Їй потрібні лише гроші… » – від цієї думки Ірина заспокоїлася і почала чекати на Таню.

Пізнього вечора, коли вона вся звелася, втратила будь-яку надію на повернення дочки, та увійшла до квартири. Ірина вибігла до неї. Розгублена та заплакана Таня стояла посеред передпокою.

– Танечко, що сталося?

– Мам, вона … Я не потрібна їй. Вона і батька не любила.  Мамо, пробач мені… – ридала Таня в плече Ірини.

– Ти мене пробач. Я дала адресу, бо знала, що ти все одно захочеш її побачити, шукатимеш. Краще я, краще одразу… Я люблю тебе. Дуже. Ти моя донька, єдина донечка. Не плач. Вона більше не прийде… – заспокоювала Ірина дочка, погладжуючи її по спині.

– А якщо вона прийде? – Таня відсторонилася і подивилася на Ірину.

– Навіщо? Ти все знаєш, і шантажувати мене їй більше нема чим. Хотіла б повернути тебе, прийшла б набагато раніше. Ходімо пити чай…

Вони до глибокої ночі розмовляли, обнявшись. Ірина ще довго здригалася від дзвінків, але Зоя більше не приходила. Що сталося з нею, вона не знала. А Таня закінчила школу, вступила до інституту та на останньому курсі вийшла заміж. Дасть Бог, скоро будуть онуки.

КІНЕЦЬ.