З ранку до Петряків приїхав в село із міста дорослий онук, у якого вони нещодавно були на весіллі.

Приїхав Сашко по картоплю, бо він завжди допомагав своїм улюбленим бабусі з дідусем цю картоплю і садити і копати.

-Ну, ти хоч скажи, Сашко, як тобі живеться зі своєю Світланкою? – поцікавилася бабуся, пораючись біля печі.

-Та по-різному у нас буває, бабусю… – неохоче відповів онук. – По різному…

-Стривай, – насторожився дід Іван. – Що означає по-різному? Ви вже сваритеся, чи що?

-Та начебто, поки не сваримося. Намагаємось визначитися, хто з нас у хаті господар, – зізнався онук.

-Господи… – зі смішком у голосі зітхнула біля печі бабуся. – Знайшли що визначати. І так має бути ясно.

-Так, – реготав і дід. – Зрозуміло, що головна в сім’ї була і буде тільки дружина.

-Ну-ну… – знову пролунало від печі.

-Дідусю, ти що? – онук здивовано подивився на діда. – Ти так жартуєш, чи що?

-Анітрохи я не жартую, – сказав Іван. – Он, якщо не віриш, у своєї бабусі спитай. Ану, Катерино, скажи, чиє у нас у домі завжди останнє слово?

-Годі тобі нісенітниці говорити, – по-доброму озвалася бабуся.

-Ні, ти скажи, – наполягав Іван. – Хто у нас ухвалює остаточні рішення, ти чи я?

-Ну я…

-Як це? – не повірив онук. – Чогось я ніколи такого в цьому домі не помічав. І взагалі, я вважаю, що в хаті господар завжди має бути чоловік.

-Та облиш ти, Сашко, – знову засміявся дід. – У справжній родині все інакше, не так, як ти думаєш. Зараз я розповім тобі пару історій, і ти сам все зрозумієш.

-Почалося, – невдоволено пробурмотіла бабуся. – Зараз, мабуть, про мотоцикл розкаже.

-Про який ще мотоцикл? – внук застиг від здивування.

-О-о-о! – засміявся дід. – Зараз ти все зрозумієш! Про той мотоцикл, що іржавіє в сараї. – Йому сто років мабуть скоро буде. А знаєш, як мене бабуся змусили його купити?

-Бабуся? Змусила?

-Ага. Сама мені дала грошей. Зі своїх. Але спочатку була інша історія.

Якось заробив я грошей, якраз на мотоцикл. Кажу Катерині, бабусі твоїй, що хочу мотоцикл купити. Щоб на ньому картоплю додому з поля возити.

Нам раніше ділянки під картоплю у полі давали. Твоя бабуся ну ніяк. Каже, давай краще кольоровий телевізор купимо, а тоді вони дорогі були.

Картоплю, каже, ти на велосипеді завжди возив, от і вози далі. Мішок на раму і вперед. Гаразд, говорю, твоє слово завжди останнє. Ми купили телевізор.

-А мотоцикл? – не зрозумів онук.

-Мотоцикл ми теж купили… – зітхнула бабуся. – Але тільки згодом. Спочатку дідусь твій спиною заслаб, та так, що мені довелося самій цю картоплю возити. Майже всю перевозила. А коли в листопаді ми свинок продали, я йому все зароблені гроші віддала, і кажу – їдь у район по мотоцикл.

-А наступного року восени у нас знову гроші з’явилися, – продовжив дід. – Я кажу, треба на ці гроші сарай новий будувати. А твоя бабуся знову за своє, давай краще меблі купимо. Щоби все було як у людей. Гаразд, говорю, твоє слово останнє. Ми купили меблі.

-А весною сарай взяв, в обвалився, – закінчила історію бабуся. – Снігу були тоді багаті, засипало все село. Ось дах у сараї й не витримав… З того часу я й вирішила, як Іванко скаже, так завжди й буде.

-Ну ось! – вигукнув Сашко. – Все правильно! Останнє слово має бути завжди за чоловіком.

-Та ні ж, Сашко, ти не зрозумів, – засміявся дід. – Я ж, перш ніж щось робити, підходжу і говорю – хочу пічку перекласти. Даєш добро? А далі – як вона скаже, так і буде.

-Так я після тих випадків завжди говорю – як ти думаєш, так і роби.

-Отже, Сашко, будь-яке останнє слово за дружиною має бути, – підсумував дід. – Зрозумів мене?

Сашко спочатку задумався, потім раптом почав реготати. А засміявся, знову задумався, і незабаром обличчя його просвітліло.

-Ось тепер я дідусю, зрозумів. Приїду зараз додому, і скажу:

-Добре, Світлано, давай поїдемо відпочивати в Болгарію, як ти хочеш. А машину я поки що, значить, на ремонт віддавати не буду. Там коробка барахлить, міняти треба. Якщо машина стане – ну і нехай.

Будемо всю зиму на роботу на автобусах їздити.Просто, на годину раніше прокидатися станемо…

Правильно я думаю, дідусю?

-Цілком правильне рішення, – весело кивнув дід. – Так, Сашко, через рік-другий, все у вас у родині прийде до спільного знаменника.

А дружина завжди має бути в сім’ї головною. Так і мужику спокійніше. Я по собі знаю…

КІНЕЦЬ.