До баби Тані в гості в село несподівано приїхав з міста дорослий онук.

-О, Боже, це ти Іванко! – гукнула бабуся, як побачила його на подвірʼї. – Як же ж ти вчасно з’явився! Пора картопельку вже ж підгортати, а в мене, як на гріх, спину прихопило… Не те щоб сапою махати, так я ходжу абияк. Може, допоможеш?

-Та звісно, бабусю! – кивнув Іван. – Завтра зранку почну, коли буде прохолодно…

…Наступного ранку онук прокинувся ще до шостої години. Тетяна приготувала йому яєчню, і поки онук снідав, вона, крекчучи, вирушила готувати хлопцеві робочий інструмент. Знайшла мотику і понесла її на ділянку, де було посаджено картоплю.

Раптом, праворуч за низеньким парканом, Тетяна побачила свою пишнотілу п’ятидесятирічну сусідку, яка, теж, з самого рання, в одному купальнику, зігнувшись, вручну прополювала свої грядки.

-Агов! – злякано гукнула її Тетяна. – Ти чого це в одних панталонах на город вилізла?

-Засмагаю, – не розгинаючись, відповіла сусідка.

-Яка тобі засмага о шостій ранку! Зовсім, чи що? Ану, швидко одягнися! – крикнула бабуся. – Бач яка!

-Кому яке діло, в чому я по городу ходжу? – засміялася нахабно Антоніна. – Ти, баба Таня, мене соромишся, чи що?

-Одягнися, кажу! Зараз сюди мій онук прийде, картоплю підгортатиме. А ти отака.

-Яка?

-Така ось! Неосяжна, і майже без нічого!

-І що?

-А то! Йому тільки двадцять. І неодружений він…

-Нічого, великий вже, – засміялася ще голосніше сусідка. – Хай дивиться, милується.

-Та чим тут милуватися? Іди, кажу, з городу!

Тетяна раптом взялась за спину.

-Ой… – простягнула вона, кинула сапу, і абияк поплелася назад у хату…

-Іванку, там сусідка по городу повзає, – попередила вона онука. – Ти в її бік краще не дивись. А якщо й подивишся, то не звертай на її витівки уваги. Вона завжди була нахабною.

-Та гаразд, бабусю, – кивнув добродушно онук. – Не переживай. Пішов я працювати.

…До обіду онука не було. І в Тетяни спина так розійшлася, що вона весь цей час з дивана не вставала.

А коли Іван о дванадцятій з’явився в хаті, був він, як не дивно, задоволений і веселий.

-Ти чого це такий веселий? – підозріло запитала Тетяна, і стала крекчучи накривати на стіл.

Вже ж пора й пообідати.

-Ти хіба не втомився? Чи з сусідкою, ще скажи, спілкувався?

-Ага, спілкувався… – раптом сказав онук.

-Та ну тебе, – сердито буркнула бабуся. – Знайшов із ким розмовляти.

-А чого це ти на неї, бабусю, сердишся? – здивувався онук. – Вона ж чудова.

-Хто чудова? – Тетяна не повірила своїм вухам.

-Сусідка.

-Та чим це вона чудова?! – не розуміла Тетяна.

-Усім.

-І поставою?

-І поставою.

-Та ти що, Іванку? – сплеснула руками бабуся. – Вона ж повна!

-Де повна? – засміявся онук. – Чудова у неї постава.

-Господи, – перехрестилася бабуся. – Що з людьми зараз робиться? А те, що вона нахабна, ти хоч помітив?

-Та не нахабна вона, бабусю. Просто весела. До речі, ми з нею ввечері домовилися погуляти кудись сходити.

-Ти що, Іване, перегрівся, чи що? – Тетяна застигла і ошелешено дивилася на онука. – Вона ж для тебе застара!

-Та чому ж? Он, до речі, вона по вулиці кудись пішла. Подивися з вікна, бабусю, хіба вона стара?

-Навіть і дивитися на неї не хочу! – ображено вигукнула Тетяна.

– І не здумай з цією старенькою по нашому селу ходити. Засміють люди… І тебе, і мене…

-Та хіба дівчина у дев’ятнадцять років, це стара? – обурився раптом Іван.

-Які дев’ятнадцять?

Тільки тут Тетяна подивилася у вікно й побачила там Людмилу, дочку Антоніни. Побачила й застигла.

-То це ти з нею, чи що, на городі балакав?

-Ну звичайно. Я нашу картоплю підгортав, а вона свою. От ми й познайомились.

-Господи… – знову перехрестилася Тетяна.

– Ох і хитра, Антоніна. Почула про тебе, і скоріше свою доньку на город відправила. Здогадалася. Ну, і дає…

-Що таке? – не зрозумів Іван.

-Та нічого, нічого, – засміялася бабуся.

– Людмила, дівка хороша. І вдачею пішла не в матір. З нею можеш гуляти, скільки хочеш. А тепер, Іванку, пора обідати, працівничок ти мій золотенький…