До 50 я завжди була тією, хто відкладає “на потім”. Гарна сукня? Потім, бо дітям треба нові кросівки. Відпочинок? Потім, бо Ігор втомлений після зміни.

Салон краси? А нащо він мені, коли борщ не зварений? Але потім не приходило. І одного ранку я прокинулась із дивним відчуттям: у мене немає навіть власного рушника. Усе в хаті було для когось, а не для мене.

Мені 51. І я щойно навчилась говорити “ні”. Ігор — мій чоловік, хороший чоловік, але з тих, хто “запитай у дітей, може, вони теж захочуть поїсти твоє морозиво”. Я жила, поки всі були ситі. А сама — мовчки жерла кашу з дитячих запасів. І думала — так правильно. Так треба.

Одного разу донька принесла на кухню свою стару сукню:

– Мамо, вона на тебе має підійти. Я вже не ношу.

Я взяла її до рук. Гарна. Але коли я приміряла — глянула в дзеркало й не впізнала себе. Не через сукню, а через очі. Вони були порожні. Втомлені. Як у жінки, яка ніколи не жила для себе.

– Мамо, ти гарно виглядаєш у ній. Забирай. Я взяла — і наступного дня пішла в ній у місто. На себе. Без рюкзака, без списку покупок, без банок на базар. І… мене вперше за багато років покликали на каву. Незнайомий чоловік. Так, мені стало ніяково. Я чемно відмовилась. Але йшла додому з усмішкою. А не з торбами.

Я почала змінюватися. Не різко. Не. Потрохи. Спочатку — перестала прати усім щодня. Хай дорослі діти самі. Потім — почала купувати те, що хочу. А не тільки з акції. І, найголовніше — заговорила з Ігорем відверто.

– Я втомилась. Я більше не хочу жити як дім для всіх. Я хочу бути Яриною. Жінкою. А не тінню в халаті.

Ігор мовчав. Потім сказав:

– Але ж у нас усе добре. Діти виросли. Хата стоїть. Ти ж завжди така була.

– Була. Бо не знала, що можу бути іншою.

Це була перша розмова за роки. Не про ремонт, не про овочі на зиму. Про нас. Ми почали більше говорити. Спочатку — обережно, як по крихкому льоду. А потім я зізналась:

– Я хочу поїхати на море. Сама. Хочу спробувати, якою я є, коли нікого не треба обслуговувати.

Ігор мовчки кивнув. Не підтримав, не осудив. І це вже було чимало. Я купила тур у Скадовськ. Простий, без люксів. Але свій. І коли стояла босоніж у воді, в новій блакитній сукні, відчула — я жива. Я не тільки мати. Не тільки дружина. Я — жінка.

Повернувшись, я почала вести невеликий блог. Про себе, про життя після сорока. Спочатку — тихенько. Але коли одна підписниця написала: “Завдяки вам я пішла сама в кіно вперше в житті”, я розплакалась. Бо зрозуміла — я не одна така. Нас тисячі.

Недавно донька прийшла знову:

– Мамо, ці джинси на мене вже вузькі. Хочеш?

Я глянула на них і відповіла:

– Ні, дякую. Я сьогодні замовила собі нові. Червоні. Хочу в них поїхати в гори.

Вона усміхнулась. Без образ.

Мені не потрібно бути модною, молодою чи затвердженою кимось. Я просто хочу бути собою. І якщо хтось каже, що жінка після 50 не має що робити в TikTok чи на вечірній прогулянці у блискучому светрі — то це їхні обмеження. Не мої.

А тепер скажіть мені відверто: а ви дозволяєте собі бути собою? Чи досі чекаєте “зручного моменту”, який, як і мої улюблені туфлі, хтось раптом забере, бо вам нібито вже не пасує?

Джерело