В мене в селі була одна подруга Марія, ми з нею багато проводили часу, дружили сім’ями. В Марії будувався будинок, тож її чоловік майже ввесь час був на заробітках: то в Польщі, то в Німеччині, то в Ізраїлі.

Загалом ми з Марією добре дружили, але коли заходила розмова за дітей, то легко могли посперечатися. Подруга могла наговорити різного на моїх дітей і ніколи не бачила недоліки в своїх “ідеальних” дітях.

В Марії було дві доньки Наталя і Вероніка, а в мене донька Надія і син Денис. Дітки дружили до недавнього часу, адже після 24 Марія перебралася до свого чоловіка в Ізраїль.

А після того вони вирушили в Канаду, це було пов’язано з тим, що Наталя якимось чином пішла туди вчитися. Звісно, на початку їхнього від’їзду ми ще намагалися підтримувати зв’язок і могли зідзвонюватися хоч щодня, та потім дзвінки відбувалися все рідше.

Але мені не дуже й хотілося з Марією тепер говорити, адже подруга тільки те й робила, що жалілася.

Вічно їй в Канаді було якось не так, то погода не така, то виплати не такі, то права їх утискають. Одним словом, ну дуже погано, але ось додому повертатися Марія не спішила.

І ось сьогодні знову телефонує моя подруга з Канади і жаліється, як же там погано, як же там не добре. А за разом почала вихвалятися: “Ой, а в мене Наталя така розумниця, так добре тут вчиться. Видно, що в житті досягне успіху, не те, що деякі”, і так з пів години не менше.

Я вже слухати цього не могла тож вирішила теж похвалитися досягненнями доньки, Надія ж у мене закінчила навчання, закінчила курси і тепер заробляє на себе сама. Марія як тільки почула, що моя донька хоч в чомусь краще за її, то вмить затихла і кинула слухавку.

Що ви думаєте про таких людей, які жаліються на важке життя за кордоном, але сюди повертатися не спішать? Що ви порадите мені? Чи спілкуватися ще з Марією?

Джерело