Дмитро Степанович сидів на старій дерев’яній лаві перед своєю хатою, що стояла на краю села, де вже мало хто залишався.

Сонце повільно хилилося до горизонту, золотячи пшеничні поля, а легкий вітерець гойдав гілки старої груші, що росла біля воріт.

Йому було за сімдесят, і кожен день у селі ставав дедалі важчим.

Руки, що колись легко справлялися з косою чи сокирою, тепер тремтіли від утоми, а ноги відмовлялися слухатися, коли треба було йти до криниці.

Дмитро Степанович зітхнув, поглянув на свою хату, що вже почала потроху руйнуватися, і подумав: «Пора. Пора до Миколи в місто».

Микола, його єдиний син, давно жив у місті, за сотню кілометрів від села. Він працював інженером на заводі, мав дружину Олену і двох дітей – Сашка та Марійку.

Дмитро Степанович пишався сином, хоч і бачився з ним нечасто. Микола приїжджав раз на рік, на Великдень, привозив гостинці, допомагав по господарству, але завжди поспішав назад.

«Тато, роботи багато, самі розумієте», – казав він, усміхаючись, і Дмитро Степанович лише кивав. Він розумів, але серце стискалося від самотності.

Цього вечора Дмитро Степанович вирішив, що настав час змінити своє життя. Він не хотів бути тягарем для сина, але й залишатися в селі, де навіть сусіди повиїжджали, було несила.

Треба було поговорити з Миколою, пояснити, що він не просто хоче переїхати, а прагне бути ближче до сім’ї, до онуків.

Але як сказати? Як підібрати слова, щоб син не подумав, що старий батько просто здався? Дмитро Степанович знав: слова мають бути правильними, щирими, такими, що дійдуть до серця.

Він довго сидів, дивлячись на захід сонця, і обдумував свою промову. У голові крутилися різні фрази, але жодна не здавалася ідеальною.

«Миколо, я вже не той, що раніше був…», – починав він подумки, але тут же хмурився. «Ні, так не піде. Звучить, ніби я скаржуся».

Він спробував інакше: «Сину, я хочу бути ближче до вас, до онуків, щоб хоч трохи допомогти…» Але й це здавалося не тим.

Нарешті, після кількох годин роздумів, він надумав. Слова прийшли самі, ніби хтось підказав їх йому. Вони були прості, але щирі, і Дмитро Степанович відчув, що саме так треба сказати.

Наступного дня він зібрався до міста. У стареньку валізу поклав чисту сорочку, пару штанів, трохи харчів на дорогу і фотографію покійної дружини Ганни, яку завжди брав із собою.

«Ганно, побажай мені удачі», – тихо промовив він, поглянувши на фотографію, де вона усміхалася, тримаючи на руках малого Миколу. Потім він замкнув хату, кинув ключ у кишеню і пішов до автобусної зупинки.

Автобус до міста був старий, гудів і торохтів, але Дмитро Степанович цього не помічав. Він сидів біля вікна, тримаючи валізу на колінах, і повторював про себе свою промову.

«Миколо, я довго думав, і зрозумів, що моє місце – біля вас. Не хочу бути тягарем, хочу бути частиною вашої сім’ї. Я ще можу допомагати, можу з онуками гуляти, розповідати їм, як ми жили. Я не прошу багато, лише бути поруч».

Він повторював ці слова знову і знову, боячись, що забуде їх у вирішальний момент. За годину він уже знав їх напам’ять, але все одно шепотів, щоб не втратити впевненості.

Коли автобус нарешті зупинився на міському автовокзалі, Дмитро Степанович відчув, як серце закалатало. Місто гуділо: машини гуділи, люди поспішали кудись, а високі будинки здавались йому якимись чужими.

Він дістав з кишені папірець із адресою Миколи і пішов шукати потрібний будинок. Дорогою він ще раз повторив свою промову, хоч ноги вже гуділи від утоми.

Микола жив у багатоповерхівці на околиці міста. Дмитро Степанович ледве знайшов потрібний під’їзд, бо всі будинки здавалися однаковими.

Нарешті він постукав у двері. Їх відчинила Олена, невістка, здивовано глянувши на нього.

– Ой, тату, а ви чого без попередження? – вигукнула вона, але одразу усміхнулася. – Заходьте, заходьте, зараз Миколу покличу!

– Та я ненадовго, Оленко, – відповів Дмитро Степанович, обережно ступаючи в квартиру. – Просто поговорити треба.

Микола вийшов із кухні, тримаючи в руках чашку чаю. Його обличчя спочатку виражало здивування, але потім він широко усміхнувся.

– Тату, що за сюрприз? Чого не подзвонили? – сказав він, обіймаючи батька. – Сідайте, зараз чаю наллю. Чи, може, голодні?

– Та ні, сину, я поїсти встиг, – відмахнувся Дмитро Степанович, сідаючи на диван. – Я до тебе з важливою справою.

Олена поставила перед ним тарілку з печивом і сіла поруч із Миколою. У кімнату вбігли Сашко і Марійка, побачивши діда, закричали від радості.

– Діду, діду! – гукала Марійка, тягнучи його за рукав. – Ти нам щось привіз?

– Марійко, не лізь, – строго сказала Олена.

– Дідусь із татом говорити хоче.

Дмитро Степанович усміхнувся онукам, дістав із валізи два яблука і простягнув їм.

– Нате, це вам із саду, – сказав він.

– А тепер ідіть пограйте, мені з татом вашим поговорити треба.

Коли діти побігли в іншу кімнату, Дмитро Степанович почав:

– Миколо, я довго думав, як тобі це сказати. Я не молодший стаю, сам знаєш. У селі важко, хата стара, сил уже не вистачає. Але я не хочу бути тягарем для вас. Я хочу бути ближче до тебе, до Олени, до онуків. Хочу бути частиною вашої сім’ї. Може, я ще можу чимось допомогти – з дітьми посидіти, щось по господарству зробити. Я не прошу багато, лише бути поруч.

Він замовк, чекаючи реакції. Микола сидів мовчки, дивлячись у підлогу. Олена легенько торкнула його за руку, ніби підбадьорюючи.

– Тату, – нарешті озвався Микола, – я розумію. Але ти ж знаєш, у нас тут тісно. Квартира маленька, двоє дітей, роботи повно. Ми ж не проти, але… як це все організувати?

– Я не хочу вас обтяжувати, – швидко додав Дмитро Степанович. – Може, я б десь поруч квартиру зняв? Або хоча б на якийсь час у вас пожив, поки щось не придумаємо.

Олена задумливо глянула на Миколу.

– Знаєш, Миколо, – сказала вона, – може, це й непогано. Дідусь міг би з дітьми допомагати. Я ж на роботі до вечора, а Сашко з Марійкою після школи самі. А дідусь би їх забирав, обід готував.

– Та я можу і городину якусь вирощувати, – додав Дмитро Степанович. – Бачив, у вас тут під будинком клумби є, то я б там щось посадив. І онукам би розказав, як що росте.

Микола потер підборіддя, явно вагаючись.

– Тату, я не проти, але треба подумати. Це ж не просто так, переїхати з села в місто. Тут усе інакше – шум, люди. Ти ж у селі звик до тиші.

– Сину, я розумію, – відповів Дмитро Степанович.

– Але ти подумай: я ж не вічно буду. Хочу хоч трохи з вами побути, з онуками. Щоб вони мене пам’ятали не лише як діда, що раз на рік приїжджає.

Ці слова, здається, зачепили Миколу. Він зітхнув і кивнув.

– Добре, тату. Давай так: поживи в нас пару тижнів, подивимося, як воно буде. А там вирішимо, що робити. Може, й справді квартиру якусь знайдемо.

Дмитро Степанович відчув, як гора з плечей звалилася. Він усміхнувся і міцно стиснув руку сина.

– Дякую, Миколо. Я не підведу.

Наступні тижні були для Дмитра Степановича справжнім випробуванням. Місто гуділо, машини не давали спокою, а сусіди в багатоповерхівці здавалися якимись чужими. Але він старався.

Щодня забирав онуків зі школи, розповідав їм історії про село, про те, як колись із їхньою бабусею Ганною будували хату. Сашко слухав, роззявивши рота, а Марійка просила розказати ще.

– Діду, а правда, що ти колись вовка бачив? – питав Сашко, коли вони йшли додому зі школи.

– Правда, – сміявся Дмитро Степанович.

– То ще молодий був, пішов у ліс по дрова, а він стоїть, дивиться. Але я його не злякався, тільки гукнув – і він утік.

– А я б злякалася, – зізналася Марійка, тримаючи діда за руку.

– Та ти ж смілива, Марійко, – підбадьорював він.

– Як твоя бабуся Ганна. Вона б вовка сама прогнала.

Олена помічала, як діти прив’язалися до діда, і раділа. Микола ж спочатку був обережним, але з часом побачив, що батько дійсно старається. Одного вечора, коли Дмитро Степанович уже вклав онуків спати, Микола сів із ним на кухні.

– Тату, я думав, – почав він.

– Може, ми б продали хату в селі? Гроші б пішли на квартиру тут, поруч. Щоб ти був недалеко, але мав свій куток.

Дмитро Степанович задумався. Продати хату? Там, де він прожив усе життя, де появився Микола, де вони з Ганною були щасливі? Це було важке рішення. Але він глянув на сина, на його стурбоване обличчя, і зрозумів: заради сім’ї він готовий.

– Добре, сину, – тихо сказав він.

– Якщо так краще, то хай буде так.

Микола обійняв батька, і в ту мить Дмитро Степанович відчув, що все буде добре.

Він переїхав до міста не просто заради себе, а заради тих, кого любив.

І хоч місто було чужим, а хата в селі залишилася лише в спогадах, він знав: його місце – тут, поруч із сином і онуками. І це було головне.

Джерело