Холодно. Кінець зими – час не найкращий, і тільки очікування весни робить його більш-менш стерпним.

Повз сумного чоловіка з опущеними плечима і тьмяним поглядом пробігла весела парочка, сміючись і тримаючись за руки.

Дмитро мимоволі глянув їм услід, і серце защеміло від туги…

Куди, куди все пішло, ось така ж веселість, незважаючи на негоду, така ж радість від близькості коханої жінки. Коханої… Слово яке!

А що воно, власне, означає? Кохана це та, з якою добре й безтурботно, чи та, що народила тобі сина і з цього моменту все життя потекло по-іншому?

Безсонні ночі, хвилювання, дитсадок, нездужання, школа, трійки, навчання, атестат, інститут, нічні пригоди, знову хвилювання, диплом і нарешті проводи далеко й надовго.

Син залишив їх та поїхав працювати подалі від рідного дому, від батьків. Так і сказав – хочу жити самостійно, а ви не заважайте, живіть своїм життям.

І ось вони й залишилися одні, наодинці один з одним, як дві чужі людини, які втомилися, напрацьовані, втратили інтерес не тільки до всіх життєвих радощів, а й один до одного.

Завтра їх чекає розлучення!

А як все гарно розпочиналося! На четвертому курсі інституту на святковому вечорі восьмого березня.

На ньому вони й познайомилися, почали зустрічатись. Шалене кохання, пристрасть, бажання бути поруч назавжди!

Добре хоч у Ірини вистачило розсудливості самій заглибитись у навчання й його змусити займатися на п’ятому курсі, бо невідомо, як закінчили б вони. Думки тоді пливли в протилежному напрямку: забути про все на світі, окрім своєї любові.

Довчилися, одружилися, і здавалося, що щасливіших за них немає нікого на світі! Поїздка на море, кохання під сонцем, танці під зливою, безсонні ночі під величезними, як ліхтарі зірками. Щастя й радість переповнювали їхні молоді серця.

З тих незабутніх пір минуло понад двадцять років. І що? Куди все поділося? Залишилися дві самотності, які просто живуть поруч. Після від’їзду сина в них настала сімейна криза. Хоча ні, настала вона раніше, саме коли син закінчував школу і зв’язався з цією компанією.

Дмитру тоді здавалося, що нічого в цьому особливо немає, а Ірина стала дибки. Якось впоралися із ситуацією. Але знову ж таки заради сина, його навчання й відносного миру в сім’ї, не нагнітали обстановку.

Були між ними й серйозні розмови про те, що вони стали один одному чужими, почуття пройшли, що між ними лише син. Але заради його спокою, заради його майбутнього вирішили змиритися і жити як жили.

Школу син закінчив, пішов вчитися далі. А між ними напруга так і не спала, посилилася. Вона замкнулася в собі, відволікаючись лише на сина та його життя. А він із головою пішов у роботу, отримавши нову посаду.

Але ось і настав той момент, коли вони залишилися самі, син поїхав.

Ірина вся звелася.

Дзвонив він рідко, розмовляв сухо. Про себе розповідав коротко: все нормально, працюю, винаймаю квартиру, дякую, що допомагаєте, приїхати не обіцяю, не хвилюйтеся за мене.

Напевно, недарма він так рвався з дому, хотів залишитися один. Відчував цю недоброзичливу атмосферу в сім’ї, холодні стосунки батьків, що й зробило його таким відстороненим, якщо не сказати черствим.

Дмитро вирішив для себе, як тільки закінчиться весь цей хаос з розлученням, він одразу візьме відпустку і поїде до сина. А процес розлучення у них починається завтра. Вони обоє зрозуміли, що далі так жити не можна.

Звідси і такий настрій і небажання йти додому.

Вони повністю присвятили життя синові, зробили йому все, що змогли. А що натомість? Самотність, нелюбов, туга і нарешті розставання.

Половину свого життя присвятили тільки йому, забувши про свої інтереси, почуття один одному.

Чи вартувало воно того, коли він все одно їх покинув?

Мабуть, вартувало. На те вони й батьки: народили, виростили, виховали. І ніхто не винен, що так сталося, що далося їм це нелегко, ціною власного щирого і гарячого кохання, якого більше немає. Завтра розлучення… І що далі?

Це питання лякало Дмитра, він переживав починати життя заново, він не хотів втрачати Ірину, ту жінку, яка колись була так дорога йому.

Як давно вони не розмовляли до душі, не дивилися один одному в очі, тримаючись за руки.

Сьогодні, в останній вечір перед розлученням, він матиме таку можливість.

– Розлучатися треба красиво, – подумав Дмитро і звернув до квіткового кіоску.

Ірина переживала їхню сімейну кризу не менше. Чи любила вона свого чоловіка, як і раніше, як тоді, коли дихати без нього не могла?

Ні звісно.

А чому? Та тому, що тоді він не був черствим і байдужим, тоді він носив її на руках, говорив про кохання, не дорікав, не сердився з кожної дрібниці.

Після народження сина все змінилося. Він став замкнутим, часом дратівливим, допомагав, але через силу і без задоволення. За трійки тільки сварився, а допомагати синові відмовлявся – хай сам справляється. Все лягло на її плечі…

Потім ця компанія погана у сина… А Дмитро зупиняв її – не чіпляйся до хлопця, дорослий вже! Вона плакала ночами, він нервував і йшов спати на диван.

Як вона все це витримала? Інститут цей, вечірки. Але дякувати Богу, довчився і… Поїхав! Та ні, не просто поїхав, а вирвався з дому, як сам і сказав.

Невже в їхній родині йому було так погано? Хоча…

І що тепер? Розлучення… Це слово лякало Ірину. Адже це самотність. А їй уже за сорок. Так, не багато, але й не мало, щоб починати життя спочатку. Нове життя, без чоловіка, без сина, без сім’ї.

Вона готувала прощальну вечерю, а сльози самі текли з очей. Чи потрібне воно їй, це нове життя? Чи не налагодити старе? Але як? Дмитро такий холодний, такий відсторонений від неї.

Коли вони востаннє обіймали, кохали один одного? Так давно, що вона й згадати не змогла. З від’їздом сина він остаточно переїхав у його спальню.

І все ж таки розлучитися треба по-людськи. Його улюблений грецький салат, печеня з грибами, запечена в горщиках, торт Медовик. Улюблене меню їхніх сімейних свят. Син теж любив і салат, і Медовик. Весь у батька.

Ірина знову схлипнула, згадавши про сина. Подивилася на годинник. Дмитро затримувався.

…Він же, купивши гарний букет троянд, вирішив зайти й по ігристе. Навряд чи Ірина готуватиме вечерю сьогодні.

З її характером вся у сльозах, мабуть. До ігристого купив шоколадні цукерки. Це не її Медовик, звісно, але піде.

– Розлучатися треба красиво, – ще раз подумав він.

Не черствий я ж якийсь.

Вийшовши з ліфта, Дмитро відразу почув запах смачної домашньої їжі.

Він відкрив двері своїм ключем і одразу зрозумів, що пахло з їхньої квартири.

Дмитро зайшов у коридор і остовпів від побаченого.

У коридорі з’явилася Ірина, не в халаті, як завжди, а в скромній витонченій сукні!

Вона стояла і дивилася на нього з подивом.

– Це тобі, – сказав Дмитро і простягнув їй квіти.

Голос при цьому здригнувся.

– Дякую, – відповіла вона. – Вечеря готова.

Квіти були поставлені у вазу, її улюблену, кришталеву. Він поставив на стіл ігристе й дорогі цукерки, і вони трішки соромлячись вмостилися один навпроти одного.

І тільки тут він відчув, як зголоднів!

Спочатку їли мовчки, випили по келиху за… Прожиті разом роки.

Але потім почали говорити про поділ майна і виходило так, що ніхто ні що не претендує.

– Як суд вирішить, так і буде, – закінчив дебати Дмитро, й Ірина згідно кивнула.

А потім поступово розмова потекла в потрібне русло – вони пішли у спогади.

Студентські роки, весілля, медовий місяць. Народження синочка, веселі моменти з його дитинства, як він боявся жаб, як просив собачку, але вони її так і не придбали.

Над чимось голосно сміялися, щось згадували з сумом, як син плакав на поминках бабусі – її мами, й дідуся – його тата.

Потім плакав уночі, переживав, що мами з татом теж не стане…

Вони заспокоїли.

А це було їхнє життя, насичене, часом важке, але хіба не щасливе?

– От скажи мені, Дмитре, хіба ми не були колись щасливі з тобою? Навіщо життя з нами так обійшлося? І що ми скажемо синові?

І раптом він уперше за багато років відчув себе поруч з дружиною. Адже це найближча та єдина його жінка, мати його дитини, невід’ємна частина його життя. Навіщо все псувати, навіщо?

Вони дивилися в очі один одному, не сміючи вимовити жодного слова, хоча думки, слова йшли назовні. Але тут пролунав телефонний дзвінок. Дмитро, побачивши на екрані веселе обличчя сина, відповів, увімкнувши відеозвʼязок.

– Мамо, тату! – сказав він радісно. – Слухайте, у вас же ж восьмого березня наче день знайомства? Я вирішив приїхати в гості, але не один, а з дівчиною. Познайомтеся, це Настя…

І на екрані з’явилася мила, сором’язлива дівчина. Привіталася, посміхнулася.

Життя тривало, незважаючи ні на що. Вони забули про день знайомства, а син пам’ятав. І так символічно вирішив привезти на це свято свою наречену. І де тут місце якомусь безглуздому розлученню? Навіщо руйнувати сім’ю, коли все тільки починається: у них відродження минулого щастя, у сина нове життя!

Наступного дня після цієї радісної розмови з сином і Настею, після довгих обіймів, пробачень і зізнань у нічній тиші, вони пішли і забрали свою заяву про розлучення. Їхні очі світилися і посміхалися, а слідом вони почули:

– Які молодці!

Вони пробачили один одному всі образи та помилки і заприсяглися ніколи не згадувати про них!

Знов відчули себе молодими, з нетерпінням чекали на приїзд сина з дівчиною, а на літо вже запланована поїздка, туди, де сонце, море, зірки й кохання.

У сорок із невеликим життя тільки починається!

Банально, але як же ж це часом правильно!

КІНЕЦЬ.