Діловий та зайнятий до межі своїм бізнесом Дмитро Микитенко, чоловік тридцяти п’яти років, поспішав на вокзал. Часу до відправлення було достатньо: він спеціально виїхав трохи раніше, щоб дорогою обміркувати все докладно.

Його колишня дружина Марія приїхала з Канади, цього разу сама, без свого Сергія, з яким вона відбула за кордон два роки тому після розлучення. Марія просила про зустріч у Києві. Дмитро погодився, у нього теж були справи у столиці, а він все відкладав. Тепер вирішив поїхати, поєднати необхідне з корисним.

Необхідними були справи фірми, а корисним Марія, яка нарешті прихильно вирішила відмовитися від своєї частки в бізнесі. Щоправда, за якоїсь умови, про яку телефоном не повідомила. Але він прийме будь-яке, аби тільки відмовилася!

Дмитро їхав досить вільною від машин трасою і раптом відчув спрагу. Щільно пообідавши перед від’їздом, не здогадався купити води в дорогу.

І тут раптом з’їзд із вказівником «Калинівка». А неподалік і село видно, менше п’яти хвилин їзди. Дмитро вирішив заскочити, має там бути магазин якийсь, купить хоч води.

Він повернув у поворот, що поріс чагарником, тільки швидкість не зменшив. І раптом з-за кущів на дорогу несподівано вийшла старенька. Дмитро ледве загальмував, його самого аж притиснуло до керма.

Бабуся відскочила убік і дивилася на нього схвильовано. Він чортихнувся про себе і вийшов з машини. Нещасна жінка похилого віку стояла, мало не плачучи. А коли він підійшов до неї, то почув:

– Сину, вибач мені стару…

– Ви що на дорогу вибігаєте, не дивлячись? – не дуже дружелюбно спитав Дмитро.

– Чую я погано, а цією дорогою у нас такі машини не їздять. А в мене паличка зламалася, от і шкутильгаю, як можу.

Дмитро заспокоївся, дивлячись на стареньку. Одразу згадав свою бабусю Катю, таку ж стареньку, в хустці. У неї він проводив усі свої шкільні канікули, доки мама з татом по курортах роз’їжджали. Село, парне молоко, сіно, смородина з малиною.

– Я можу вас додому відвезти. Ви з цього села? – запитав він пом’якшеним тоном.

– З цього, синку. От дякую тобі, рідненький.

Дмитро глянув на годинник. Час почав підтискати. Ще півгодини він може собі дозволити, а потім прямим ходом на вокзал. Дорогою він спитав, навіщо їй у ліс знадобилося йти, та ще й одній.

– Так я не в ліс, на цвинтар ходила, а він якраз за лісом. Доньку відвідувала. Залишила вона мене раніше часу, нині ось якраз п’ять років, як нема її. А паличка моя стара й тріснула дорогою.

Незабаром вони зупинилися біля непоказного будиночка з парканом, що покосився.

– Ходімо, я тобі чаю наллю, синку. Мене баба Зіна звуть. Бондаренко Зінаїда я, а всі Зіною кличуть.

Дмитро придивився до цієї бабусі, і на душі защеміло від жалю, знову згадав свою самотню стареньку бабусю.

– Ні, дякую, баба Зіна. Мені б води холодної, та їхати пора, – відповів він, і старенька винесла йому важку чашку із прохолодною водою.

Дмитро жадібно випив половину і вирішив відкланятися, як раптом почув шум, до будинку бігли дві жінки і махали руками.

– Баба Зіна, там з твоїм Миколою біда. Його Іван хотів на вантажівці в район відвезти, а машина не заводиться. Що робити?

Баба Зіна так і сіла на ганок.

– Синочку, миленький, допоможи, дуже прошу. Це чоловік дочки моєї, дах лагодив у сільраді. Ой, господи!

І бабуся заплакала жалісно та беззвучно.

Дмитро відмовити не зміг. Чи то з почуттям співчуття, чи то на згадку про свою вічно самотню бабусю Катю він посадив усіх у машину і повіз до сусіднього села. Микола був на землі, не міг підвестися.

Абияк поклали його на заднє сидіння і з бабою Зіною поїхали до райцентру. Нарешті Миколу було передано до рук місцевим спеціалістів, але Дмитро зрозумів, що на свій рейс він вже запізнився. Якщо тільки гнати під сто двадцять кілометрів на годину, то є надія, але так їздити він не звик.

Чоловік попрощався з засмученою бабою Зіною, та перехрестила його на доріжку і зникла за дверима поліклініки.

Сівши в машину, Дмитро намагався додзвонитися хоч до когось, щоб повідомити, що він запізнився і щоб йому купили квиток на ранковий рейс. Але безуспішно, зв’язку не було.

Дмитро відкинув усі невеселі думки, зрештою нікуди він не запізнився. Марія зачекає ще день, справи фірми тим паче. Квиток пропав, ну невелика втрата.

Вже в’їжджаючи в межі міста, він почув дзвінок свого мобільного, зв’язок з’явився.

Дмитро глянув на екран, дзвонила Марія. Зупинятися не хотілося, але телефон продовжував дзвонити. Він з’їхав на узбіччя і неохоче відповів своїй колишній.

– Я вже в Києві! – доповіла вона. – А ти о котрій будеш? Чи приїхав уже?

– Я буду завтра.

– Ти що?! – вигукнула Марія. – Завтра я вже відїжджаю, а сьогодні зустріч із юристом о п’ятій! Я що, даремно сюди притяглася?

– Значить, даремно, – відповів Дмитро і вимкнув телефон.

Ввечері вона знову зателефонувала і сказала, що квиток поміняла, зустріч з юристом перенесла, чекає на нього завтра. Тон був офіційним, але вже без сварки. І на тому спасибі.

Приїхавши у Київ наступного дня, він вирушив на цю зустріч, на якій має вирішитись питання з його бізнесом. Ось лише умова хвилювала. Що вона ще надумала, ця непередбачувана жінка?

Але все виявилося не так як він думав. Її новий чоловік Сергій мав у себе на утриманні стару бабусю і мав утримувати її матеріально. Раніше мама Сергія з чоловіком із нею жила, але її не стало, і він пообіцяв, що не залишить бабусю. Гроші не такі великі, але з Канади він допомагати їй не може.

«Який дбайливий», – майнуло у Дмитра в голові.

– Так ось, я відмовляюся від половини своєї частки, а ти береш на забезпечення стареньку. Їй треба будинок полагодити, а точніше, відбудувати заново. І щомісячну допомогу виплачувати. Тільки вона повинна знати, що все йде від онука, – повчальним тоном говорила Марія.

Дмитро розраховував на повну відмову від частки, а не наполовину, тому вирішив відразу відмовитися від цієї угоди, але Марія з юристом вже простягли йому необхідні папери для ознайомлення.Там значилося:

«Бондаренко Євдокія Марківна, 1945 року народження, село Калинівка».

А на словах юрист попередив під незадоволеним поглядом Марії:

– Але ви повинні знати, пане Дмитро, що після того, як жінки не стане цей будинок переходить у спадок її онуку Сергію, чоловікові Марії Вікторівни.

– Але ж з нею зять живе! – Вирвалося у здивованого Дмитра.

Марія з юристом перезирнулися, і було питання, звідки йому це відомо? Дмитро не пояснював. Підписав усі необхідні папери і розлучився з «жалісною» Марією та здивованим юристом.

Перед від’їздом він купив добротну паличку і по дорозі додому заскочив у Калинівку. Баба Зіна зустріла його радісно, ​​подарунок прийняла із задоволенням, нагодувала гостя, напоїла. Сказала, що із зятем все не так складно.

Через рік у бабусі з’явився новенький будиночок, теплий, світлий, затишний. А бухгалтер Дмитра щомісяця відвозив їй гроші. Якось під Новий рік Дмитро знову відвідав свою «підопічну», подивився на будинок, залишився задоволеним. А старенька сказала йому:

– Ось, онучок постарався. Він за кордоном живе, а мене не забуває. Добрий він у мене. Весь у матір. А зять мій, якому ти тоді допоміг, одружився з міською і з’їхав від мене. Одна залишилася. Ти приїжджай до мене, Дімитрику.

Він обійняв бабу Зіну на прощання, побажав їй здоров’я та обіцяв не забувати. А про те, що це він її тепер утримує, звичайно ж, не заїкнувся. Як все це поясниш, та й навіщо?

Він своє і так отримав, звільнившись від набридлої і розважливої ​​Марії, якій перераховував їй прибуток від її частки в бізнесі, що залишилася. Тільки ось чи покриває її «подачка» витрати на бабу Зіна, він не підраховував. Добро воно тільки тоді добро, коли безкорисливо і від душі

КІНЕЦЬ.