До Тамари дочка Віра приїхала, відвідати, побалакати. Зовсім випадково, чи невипадково у матері у цей час виявився її старший брат Дмитро.

Двоє дітей у Тамари син та дочка. Батька дітей не стало два роки тому. Мати залишилася в хаті одна. Великий будинок. Батько будував сам. Сподівався, що хтось із дітей житиме з ними. Ну чи хоча б у гості приїжджати. Діти, онуки весело. Не дочекався.

Син живе давно окремо, будинок у нього вдвічі більше збудований у сусідньому селі. У гості приїжджає рідко, хоч і живе майже поряд.

– Чого приїжджати. У нас багато справ. Та й телефони зараз є, подзвонити можна, завжди виправдовується він.

У Віри також своя родина. Чоловік інженер. Віра також. Діти виросли. Два сини теж вже по роботах. Зараз на пенсію обоє вийшли. Квартиру мають і не одну. Але обидва сільські. Тягне їх у село. Хочуть свій будинок збудувати. Віра тому приїхала до матері, поговорити, обговорити. Не хотіла говорити при браті, але він опинився в матері. Мати випадково йому проговорилася, що Віра їде. Приїхав побачитися, а заразом і про плани сестри дізнатися. Адже в нього теж свої плани.

Хотіла наодинці поговорити, а брат не йде. Та й додому не збирається. Навпаки каже, зачекаю, підвезу. Довелося говорити при ньому.

– Мама. Ми зібралися ближче до тебе перебратися. Будинок хочемо будувати. Квартиру продамо одну. На час забудови можна нам у тебе пожити? – Віра відразу все і сказала.

– Так, звичайно, доню, я тільки рада буду.

– Ти що, сестро, матері спокій потрібен. Стара вона вже стала, а ви тут приїдете з шумом із будівництвом. Самі думайте. Та й навіщо ви тут. Ви міські. Я поряд, за мамою додивлюся.

– Дивно ти, Дмитро, говориш. Мамі ще жити та жити. “Додивлюся.” А ми просто вирішили в село переїхати.

– А що більше сіл немає?

– А ти чому проти? Ми до мами ближче будемо. Допоможемо. Та й ви ближче.

– Вам до дітей треба ближче бути.

– Діти дорослі. До того ж, нашим дітям допомоги не треба. Самі себе забезпечать. Та й ми вже їм допомогли, все вони мають. Головне – голова.

– “Голова.” – брат замовк.

– Приїжджайте, дочко, приїжджайте. Живіть скільки треба. Великий будинок. Та й навіщо вам будувати будинок? Готовий є. Я одна. Куди мені стільки місця? Ви подумайте, а я чекатиму.

Віра поїхала, а син наступного дня повернувся.

– Мама. Навіщо ти запросила їх до себе?

– Як навіщо? Дочка.

– Гони їх, мамо. У них і так повно квартир. Нехай там і живуть. Навіщо тобі на старості років таке занепокоєння? Зять? Може, він гульбанити любить. А діти їх приїжджатимуть. А одружаться, сім’ї свої привезуть.

– Та що ти таке кажеш? Не гуляка він. Порядна людина. Ти сам знаєш, навіщо намовляєш. А онуки це теж добре. Твої ось не їздять, зовсім забули мене. І не дзвонять. А у них хлопці дзвонять.

– Це їм твій дім потрібен. Гони їх.

– Навіщо їм мій дім? У них все є. Свій вони хочуть будувати.

– Як би ти без дому не лишилась. Перепиши одразу на мене.

– А… ось ти про що турбуєшся. Не про матір, а про будинок.

– Мамо, ти не так зрозуміла все.

– А як? То ти мій дім хочеш продати?

– Ну, не зараз же. Живи. Довго живи. А можеш до мене переїхати, онукам допоможеш і сама під наглядом.

– Цей дім батько твій будував, а ти продати. Навіть більше розмовляти не хочу.

– Гони їх. Міські вони. Їм лише гроші потрібні. Гони, мамо. Наплачешся з ними.

Син поїхав. Матері дзвонив, знову розмову заводив про будинок, але мати на цю тему не збиралася говорити.

Віра із чоловіком приїхали. Спершу вирішили роздивитися все, у матері пожити.

– Навіщо вам будувати? Будинок готовий. Мені одній небагато і треба.

– Мамо. Дмитро і так не задоволений, а тут ми твій дім займемо. Ми б раді з тобою жити.

– Та він взагалі мріє продати його. Заздрить. У вас є все. А в нього лише будинок.

– Зате який. Цілий палац.

– За цей палац ще кредит виплатити треба, а ще діти без квартир у нього.

– То діти хай і працюють. Вони ще молоді.

– Він мені пропонував вже переїхати до нього, а будинок продати. А як же я дім лишу? Батько ваш будував його. Все сам робив, від проекту до цвяха останнього.

– То йому гроші потрібні? А давай ми тобі гроші дамо, віддай йому. Скажеш, що будинок ми купили в тебе.

– Ну, тоді і оформити все треба.

– Та це не обов’язково. Живи. Тобі просто спокійніше буде. А ми знайшли будинок. Пам’ятаєш дядька Василя. На сусідній вулиці будинок у нього.

– Гарний дім. Гарний хазяїн був.

– Донька його продає.

– От і добре. Менше мороки з будівництвом. Якщо не хочете зі мною жити. Може, й краще так. А грошей я не візьму. Вам самим потрібні. І так Дмитру багато дісталося. Машину батька продав, випросив у мене і продав одразу. Інструменти з гаража всі забрав, теж продав. А батько все купував, старався.

– Ти, мамо, не хвилюйся. Ми тепер поряд. Що треба – зробимо.

Віра з чоловіком хотіли папери оформляти на будинок, про який говорили матері. А там спадкоємців ще троє, окрім продавця. Домовитись ніяк між собою не можуть. Справа у них до суду дійшла. І судяться, і будинок продають. Якось все неправильно. Відмовилися від покупки. Вирішили жити поки що у матері.

Рік минув. Все добре. Мати задоволена , зять господарський. Та й вона зятю не набридає. Добре живуть, дружно.

Тільки от син, при кожній нагоді матері каже: “гони їх, гони”.

А зять випадково почув розмову.

– Куди нас гнати? Ми вдома. Ось тобі гроші. Вважай, що це твоя спадщина. Ми купуємо цей будинок. Тут рівно половина від нього. Друга половина твоєї сестри. А за матір не хвилюйся.

Дмитро забрав гроші. Дуже вони були йому потрібні.

Мати прожила ще п’ять років. Якби не недуга раптова, то й довше жила б.

Настав час вступу у спадок. Дмитро тут як тут.

– Ти ж одержав своє.

– То ви ж просто гроші дали. А будинок матері. Прийдеться ділити. Продаватимемо чи купуйте мою половину.

– Ні. Ти отримав своє. Дім наш. Ми його купили.

– Обманюєте! Документи покажіть.

– Ось документи.

– А я думав ви жартуєте.

Дмитро так і пішов ні з чим.

Мати як знала. Наполягла, щоб документи всі оформити.

КІНЕЦЬ.