Дмитро стояв на кухні і помішував вівсяну кашу в каструлі, коли на кухню зайшла його кохана Рита.

Жінка млосно посміхнулася чоловікові, що той аж засяяв від щастя.

– Яка ж у мене дружина красуня! – подумав Дмитро.

– Любий, я тут подумала, – сказала Рита. – Що нам треба відпочити.

– Яка чудова думка, Риточко, – сказав Дмитро. – У мене якраз скоро відпустка, вибирай, де ми з тобою проведемо цей місяць і сміливо оплачуй путівки!

– Та ти мене не зрозумів! – раптом сказала Рита. – Нам треба відпочити один від одного.

Дмитро так і застиг з ложкою в руках, не розуміючи, що відбувається.

– Не зрозумів, люба…

– Що ти не зрозумів? Ми одружилися рік тому, за цей час я втомилася від тебе і хочу відпочити. Тиждень, два, може, місяць.

– А-а-а… Зрозумів. І де ти збираєшся від мене відпочивати?

– У нашій квартирі, звісно…

– Як це? А я де ж житиму, поки ти не вирішиш, що я можу повернутися?

– На дачі… А в чому проблема?

– Але, Рито, у нас на дачі пічне опалення, а зараз кінець зими… Ти розумієш взагалі, про що ти говориш?!

– Любий, ти чудово пораєшся з пічкою. Не вередуй!

– Та я не сперечаюся, що з пічкою я на «ти»… Тільки от до нашої дачі три години їзди. А це означає, що на роботу я повинен виїжджати о п’ятій годині ранку. А повертатися я буду години до восьмої вечора. І це, якщо в затори не втраплю…

– Ну і що?

– Як це що? А мені ще треба буде протопити пічку, приготувати собі вечерю, випрати. Не буду ж я на роботу ходити в брудних сорочках. Я ж не токарем на заводі працюю…

– Та я знаю, що ти в нас в банку працюєш, Дмитрику. Я не забула. Але можеш заїжджати іноді сюди і прати свої сорочки.

– Може й справді… А хто ж тобі буде прати, якщо я на дачу переїду?

– Ти, хто ж іще?! Я ж тобі сказала, що кілька разів на тиждень ти зможеш заїжджати сюди, щоб викупатися і випрати наші речі. Тільки ти мені заздалегідь зателефонуй, щоб я на цей час з дому пішла. Ми ж таки відпочиватимемо один від одного.

– Чудово. З пранням ми всі з’ясували. Тепер сніданки і вечері. Я і їх повинен тобі заїжджати готувати?

– Навіщо?

– Ну, просто тому, що за той рік, який ми живемо разом, ти не приготувала жодного сніданку, жодної вечері.

– Дмитре, у мене манікюр. Ти хочеш, щоб я як хто виглядала?

– Звісно, я все розумію… Ти й обіди не готуєш. Більше того, ти заборонила мені їх готувати самому! – раптом вигукнув Дмитро.

– Не кричи, Дмитрику. У мене сьогодні багато справ. Що ж до твоїх обідів, то у вас в офісі є чудова їдальня і комплексні обіди непогані.

– Погані… Я ж тобі казав, коли в кафе навпроти почав ходити обідати.

– Ти що все ще туди ходиш? У нас і так напружена ситуація з грошима, а ти…

– Ні, люба, я їм комплексні обіди в нашій їдальні, як ти і сказала. Хоча міг би й приготувати каструлю борщу і їздити на обід додому. До мого офісу від нашого будинку всього п’ять хвилин їзди. Але тобі в холодильнику моя каструля чимось заважатиме ж. Так ти мені заявила. І я змирився.

– Звісно, буде! Від неї запах!

– Рито, ти в холодильник хіба що за йогуртом своїм можеш зазирнути. А за цей час нічого не сталося б.

– Значить так, Дмитрику, мені набридла ця марна розмова. Я харчуватимуся в кафе, поки ти живеш на дачі. Які проблеми? До речі, каша вже готова? Мені снідати пора! У мене режим. Не забув? І каву налий!

Дмитро слухняно розклав приготовлену ним кашу по тарілках, налив кави собі та дружині і сів снідати.

Снідали вони у повній тиші. Дмитро вже було вирішив, що питання з його переїздом закрите, але де там…

– Отже, Дмитрику, йди збирай речі, сьогодні ж і переїдеш.

– Але…

– Ніяких «але», Дмитре! Я все вже вирішила. До речі, ти ж можеш і щовечора заїжджати сюди. Заодно і вечерю мені приготуєш, поки я в басейн, на йогу, в солярій і до масажиста ходжу. Мене ж вечорами практично вдома не буває. Так що не хвилюйся, ти все встигнеш.

– Рито… Ти серйозно?

– Звісно!
– Тоді зайдемо з іншого боку. А на що ти збираєшся жити, поки відпочиватимеш від мене? Адже ти не працюєш…

– Дивне питання, любий. Ти мені на картку скидатимеш свою зарплату. Вже проживу якось.

– Що? А я на що тоді житиму?

–У тебе ж підробіток. Забув чи що? Щовечора після роботи ти ремонтуєш комп’ютери. У тебе й постійні клієнти вже є. Та й непостійних вистачає. Тож проживеш і непогано проживеш. Не хвилюйся!

Дмитро аж оторопів від обурення.

– Рито, мені до дачі їхати три години. Якщо я ще після роботи їздитиму до клієнтів, постійних, чи непостійних, а потім заїжджати додому, щоб перепрати свої, та й твої речі теж, а потім ще ненадовго затримаюся, щоб приготувати тобі вечерю, то мені вже безглуздо буде їхати на дачу. Тому що виїжджати у зворотний бік я мушу години через три.

– Ой, дійсно… Та й о дев’ятій вечора я вже вдома. І мені не хотілося б з тобою тут зустрітися. Ну, гаразд, одяг я поперу. Так що без проблем. А тупи краще собі тазик, у ньому і пратимеш. Зате повертатися додому ти будеш раніше. А чим я вечерятиму? Не хвилюйся, любий, кефір питиму з дієтичними печивами, як і планувала… Як-небудь проживу. Ну, що стоїш? Тобі вже на роботу пора. Іди збирай речі.
Дмитро покірно побрів до шафи. Він дістав уже свої сорочки, щоб скласти їх у дорожню сумку, як тут до нього підійшов кіт… Кіт, якого завела пів року тому Рита, бо їй стало нудно одній сидіти вдома. Він хитро глянув на Дмитра.

Ні, кіт, швидше за все, подивився на нього звичайним своїм поглядом, але Дмитру, у якого з дитинства була непереносимість на котячу шерсть, здалося, що кіт з нього підсміюється…

І тут раптом Дмитра осяяло…

Він неквапливо відкрив шафу з речами дружини. Чоловік акуратно склав у валізу її туфлі, сукні, костюми, одяг. Зверху він поклав коробку з її сережками, каблучками, ланцюжками…

– Здається, нічого не забув! Хоча ні… Кіт ще залишився, – задумався Дмитро.

– Киць-киць-киць, ходи сюди, – гукнув він коту, виносячи валізу з речами Рити у коридор.

– Дмитре, кіт залишається зі мною! – сказала Рита. – Дай йому спокій, ти ж його ніколи не любив.

– Риточко, так я ж і покликав його тому що він їде разом з тобою!

– Їде? Хто?! Куди?!

– Ти і кіт, ви обоє! Прямо зараз. Речі твої я вже зібрав. Даю тобі тридцять хвилин на те, щоб почистити зуби, нафарбуватися, переодягнутися, забрати кота і назавжди залишити мою квартиру. Пів години, Рито, я чекаю.

– Але… Я не про це тебе просила… Та й ти забув чи що, що на роботу спізнюєшся?

– Я взяв вихідний. Останнім часом я дуже багато працюю. Начальство пішло мені назустріч. Я пояснив, що мені треба сходити подати заяву на розлучення. А це займе чимало часу. Далі мені потрібно зробити генеральне прибирання в квартирі, бо в мене непереносимість на шерсть, а вона тут усюди…

– Прибирати треба краще було.

– Риточко, ось я й приберу. Не хвилюйся. У мене вийде. Завжди ж виходило.

– Ти натякаєш на те, що я не прибирала в квартирі. Але в мене…

– У тебе манікюр, я знаю. Я ні на що не натякаю, я говорю прямо. Я хочу відпочити. Відпочити від тебе, від твого кота, від роботи і підробітку. Так що твоя пропозиція виявилася, якраз до речі. До моєї відпустки ще місяць, за цей час я встигну стати вільним чоловіком і, мабуть, поїду до батьків у село, відпочину там, на риболовлю з батьком сходжу.

– Як був сільським мужиком, так і залишився!
– Залишився, залишився…

– Ну, і їдь до батьків своїх! Я не проти!

– А я тебе не питаю, люба… Звільни мою квартиру, будь ласка від вашої з котом присутності. І швидше. У тебе залишилося 20 хвилин. Можеш не встигнути!

– Але чому я повинна йти?

– Люба моя… Ти забула чи що? Це моя квартира, і дача, до речі, в яку ти мене відправляла, теж моя. Твої тут лише речі, які я акуратно склав у валізу.

– Я маю право…

–Ні на що ти права не маєш. Ти тут навіть не прописана. Так уже вийшло. Через мою вічну завантаженість на роботі ми з тобою так і не сходили в паспортний стіл. І це на краще, мороки менше…

– Любий, а, можливо, не варто так різко зупиняти наші чудові стосунки? Адже в нас так добре все було.

– Добре в тебе все було, люба. Не сперечаюся. Ні дня ти не працювала, не прала, не готувала, прибиранням себе не турбувала… Зате завжди знаходила час на салони краси, походи в басейн, в солярій, до масажиста. І навіть на подружок час у тебе залишався. А ось про мене цього не скажеш. Але я так тебе любив, що навіть твого кота терпів. Але тепер все. Забирайтеся обоє!
– Дмитрику, ти ж сам кажеш, що любиш мене. І я тебе теж дуже люблю. Коханий мій… І старалася я для тебе… Вся моя краса тільки тобі діставалася.

– Повторюю ще раз, я тебе любив, а більше не люблю. Дякую, люба, що відкрила мені очі за один ранок. Ти зібралася?

– А що?

– Я викликав тобі таксі. Через п’ять хвилин воно чекатиме тебе біля під’їзду. Поїздку я оплачую. Поспішай.

Через 10 хвилин Дмитро посадив свою дружину та її кота в таксі, помахав їм рукою і вирушив наводити лад у квартирі. Зрештою, йому ще в суд іти сьогодні, у РАГСі їх не розлучать, бо Рита своєї згоди на розлучення йому не дала.

Як і припускав Дмитро, розлучення за місяць не відбулося, бо його дружина була проти.

Вона навела численні аргументи в суді, серед яких були і її любов до чоловіка, і їхнє щасливе сімейне життя, і його важке матеріальне становище, і багато ще чого.

Суддя зглянувся над бідною жінкою і дав подружжю три місяці на примирення…

Наступного дня Дмитро поїхав до батьків у село. Сім-карту він змінив, щоб не вислуховувати слізні промови Рити про те, що вона хоче все повернути. Сам Дмитро нічого повертати не хотів…

За цей місяць життя Дмитра змінилося…

Йому цілком почало вистачати зарплати, і навіть, як це не дивно, відкладати стало виходити. Ніякі підробітки тепер йому були не потрібні.

Він став у неділю зустрічатися з друзями в кафе, як це робив колись, але останнім часом у нього не було часу.

А ще він записався в басейн і в тренажерний зал.

Правда, Рита все ще псує йому настрій, бо щовечора чатує на нього в під’їзді. Але й це не проблема…

Відпустка він проведе в батьків. А де вони живуть, його майже колишня дружина не знає, бо це її ніколи й не цікавило. А там видно буде…

КІНЕЦЬ.