Для мене дві мої онучки-погодки – Наталочка і Оленка. Бо ті імена, якими їх назвали невістка і син, ну це ні в які ворота. Мені вони дуже, дуже не подобаються. І я називаю дітей по-своєму.

Невістка на мене ображається, іноді ми сперечаємося з нею з цього приводу. Але оце на днях я з нею взагалі вирішила поговорити і сказала, що якщо на повноліття діти не змінять справді імена, знаєте, я свої дві квартири, які їм планую лишити у спадок, на них не перепишу.

Це моє житло, і я маю право диктувати свої умови. Ви уявіть, моїх онучок звуть Карина і Альбіна. Грубі, не наші імена.

Я, може, літня вже людина, але ж щось розумію. Розумію, що діти – то не моя власність, але ж і моя думка має щось важити. Виховала сина, виростила його сама як не стало чоловіка.

Все життя горбатилась на трьох роботах, аби у нього все було. А тепер, виходить, я ніхто? Сказала я це все невістці, та ще й з прикладом.

– Ото в моїй молодості, – кажу, – люди давали дітям імена з душею. Наталя – означає “рідна”, Олена – “світла”, “сонячна”. А Карина – це що?

Мені одразу асоціюється з якоюсь телеведучою з накладними віями. А Альбіна – це ж взагалі ім’я з радянських фільмів про чиновників. Холодне як лід!

Невістка давай заперечувати мені.

– Мамо, – каже, – вам не подобається – не називайте. Але це не ваша справа. Це наші діти. Ми з Андрієм так вирішили.

– Та що ти кажеш? – відповідаю я. – А квартири, які я їм заповідую – це теж ваша справа?

Вона аж посіріла на обличчі. Видно, не чекала, що я так різко. Але, знаєте, терпець уривається. Я не одна з тих бабусь, що тільки мовчки печуть пиріжки й гнуться, як лоза, перед дітьми й онуками. Я ще маю свій характер.

А далі взагалі почалося. Син прийшов з роботи, а вона йому все розповіла, ще й додала трошки зверху – як я «шантажую спадком».

Він подзвонив мені пізно ввечері.

– Мамо, – каже, – навіщо ти це сказала? Ти ж знаєш, що ми їх назвали так не просто з примхи.

– А через що ж тоді? – питаю.

– Хто у вашому роду був Альбіна? Хто Карина? Що за мода така – ніби дитину на конкурс якийсь готують з пуп’янка?

Ми ще довго говорили. Андрій мене не переконав, я його теж. Але в душі в мене вже назрівав шторм. Бо ж це не просто про імена,  це про те, що мене не чують. Що я — зайва і моя думка нічого не вартує.

Наступного дня я зібрала документи, пішла до нотаріуса. Думала – перепишу квартири на племінника з села. Він, хоч і трохи шалапутний але завжди зі мною по-людськи говорить.

Але як увійшла в кабінет, як сіла навпроти нотаріуса, раптом затремтіла. В душі все стислося.

Бо як не крути – це ж мої внучки. Вони ще малі. Їм що до того, як їх звуть? Вони мені стрибають на шию, як тільки я приходжу, щебечуть щось своїм дитячим голосочком, і я тану. А я ж і справді шантажую.

Повернулась додому з важким серцем. Ввечері зателефонувала Андрію.

– Сину, – кажу, – давай миритися. Але поговорімо чесно. Ти розумієш, як мені важко?

– Розумію, мамо. Але ми хочемо, щоб ти їх любила такими, як вони є. Не змінювала їх під себе.

– А якщо мені неприємно? Якщо я хочу, щоб їх імена звучали як щось рідне, тепле?

– Вони для тебе будуть рідні, якщо ти їм даси любов. А не умови виставляти, як ти робиш.

От тут я задумалась. Бо він, хоч і нечасто, а іноді щось таки мудре скаже. Але водночас я відчуваю себе скривдженою. Наче мене відсунули на задній план. Як річ стару.

На вихідних вони прийшли в гості. Я приготувала борщу, пиріжків. Дівчатка бігали по кухні, сміялися. Я кликала їх: “Наталочко, Оленко!” А невістка знову стисла губи.

– Ви хоча б вдома називайте їх так, як є, – прошепотіла мені.

Ми замовкли. Дивилися одна одній в очі, мовби з різних берегів. Але раптом я відчула, що вперше ми почали не сперечатися, а чути.

Та я все одно не можу змиритися з тими іменами. Але й не хочу втрачати сім’ю через гординю. З одного боку – мені здається, я маю право. З іншого – розумію, що можна зруйнувати добрі взаємини з рідними.

Може, я й справді перегинаю палицю? Може, варто відпустити ситуацію? Або, може, навпаки – треба стояти на своєму, бо якщо вже зараз поступлюся, далі взагалі нічого не спитають?

Скажіть мені, будь ласка, як бути? Що робити з цими двома іменами, які для мене наче кістка в горлі? І з тими двома квартирами, які, виходить, стали розмінною монетою у родинній суперечці.

Джерело