У 62 роки я почала жити за містом – на це рішення вплинув мій син. 10 років тому він переїхав за кордон і вмовив мене продати нашу міську квартиру, пообіцявши, що купить нам велику. Тоді я йому повірила, але незабаром він забув про свою обіцянку… Жити на дачі не так уже й погано.

Тут затишно, сусіди дружелюбні. Я особливо зблизилася з Ольгою – сусідкою, яка разом із чоловіком перетворила свою дачу на плодоносну присадибну ділянку, продаючи надлишки продукції та отримуючи непоганий дохід.

Якось Ольга познайомила мене з новою сусідкою, Іриною, матір’ю-одиначкою,

що скромно живе на околиці села. Зрозумівши, що їй нелегко, я принесла їй великий пакет груш. Ірина, молода, мила дівчина, привітно прийняла мене у своїй хаті.

Вдячна за допомогу, вона почала допомагати мені із садівництвом. У міру того, як ми зближалися, вона розповіла свою історію про те, як від неї відмовилися батьки під час вагітності, як її покинув хлопець.

Однокласниця запропонував їй притулок на своїй дачі. Перейнявшись її бідою, я запросила Ірині пожити в мене. Незабаром вона знайшла роботу, а я доглядала її дитину. За три роки вона нагромадила достатньо коштів для початкового внеску з іnотеки. Ми разом переїхали до нової квартири, де вона та її син тепер вважають мене членом своєї сім’ї.

Нещодавно син знову з’явився і зажадав, щоб я продала дачу. Я відмовилася, що призвело до остаточного розриву відносин. Хоча мені було боляче, але я трималася за своє рішення.

Коли Ірина та її син повністю стали самостійними, я занепокоїлася, що буду для них тягарем. Але вони запевнили мене, що я – член сім’ї, той, хто підтримав їх у скрутну хвилину, і наполягли, щоб я залишилася. Зараз ми живемо дружно, що свідчить про те, що життя може приймати найнесподіваніші повороти.

КІНЕЦЬ.