Зі свекрухою мені не пощастило. Дуже. Катастрофічно не пощастило.

Ми з Аркадієм познайомилися три роки тому, два роки як були одружені. І все було б добре, але мати чоловіка рішуче отруювала моє сімейне життя.

– Хто так смажить сирники, Арино! – лізла Ірина Геннадіївна під руку.

Я стояла біля плити, і свекруха так голосно вигукнула, що я ледь не обпеклася киплячим маслом.

– А що не так? – Взявши себе в руки, уточнила я.

– Там же суцільний холестерин! Не можна цим годувати мого сина!

– Але Аркаша сам попросив.

– Але ж ти думати повинна, ти ж жінка!

Або іншим разом.

– Все в ноутбуці своєму сидиш, га? Коли нормальну роботу знайдеш? – єхидно поцікавилася Ірина Геннадіївна.

– Я не просто так сиджу, я працюю. І заробляю більш ніж достатньо, – обізвалась я.

– Вдома бардак, в холодильнику хтозна-що!

– А ви що, вже й у мій холодильник заглянути встигли. Хто вам надав таке право?

– Я це право отримала, ставши матір’ю. Зрозумієш, як свої діти будуть. Точніше, якщо. Щось уже два роки одружена, а онуків я не бачу, – знайшла нову тему для закидів Ірина Геннадіївна.

– Ми домовилися не поспішати із дітьми. Спочатку хочемо пожити для себе.

– Тому що ти егоїстка! Але подумай ось про що, ти вже не молода для цього у свої двадцять вісім, і все до дітей не готова. Коли будеш готова?

– Коли вже не зможеш? І навіщо ти така будеш моєму Аркадію потрібна? Чоловік і в сорок – наречений хоч куди, а ти, пустоцвіт! – не вгамовувалася свекруха.

– Ірино Геннадіївно, я прошу вас, у мене багато роботи.

– І скільки ж ти своїм цоканням на кнопочки заробляєш, га? Губи нафарбувала, сидить, думає, найкраща вона!

– Шістдесят тисяч.

– Господи пробач, сором який! – Перехрестилася мати чоловіка.

Я навіть здивувалася від такого коментаря. Думала, ошелешу гідними доходами, а вона дивиться на мене як божевільна.

– Що тепер не так?

– Як я людям тепер в очі подивлюся, дізнавшись, що ти такі гроші неясно за що гребеш?

– А що тут такого? Радуйтеся, що у вашого сина достаток у домі.

– Достаток? Так, у нього дружина заробляє більше, це непристойно! І вся ти така незалежна, розмальована, дивитись бридко!

– Не гарна ти дружина, не пара моєму Аркадію!

– Вашому Аркадію тридцять п’ять, він сам здатний вирішити з ким йому жити.

– Ти йому заморочила голову, а він м’який чоловік. Я його захищати мушу!

Хотілося закотити очі – ну що за людина, га?

– Аркаша, я не можу вже з твоєю мамою спокійно розмовляти, ти вже вибач. Вона знахабніла вкрай.

– Приходить, коли їй заманеться, заглядає у всі каструлі, проводить ревізію у холодильнику, все коментує, – скаржилася я ввечері чоловікові, коли він повернувся з роботи, і ми залишилися з ним наодинці.

– Вона непроста людина, але дуже любить мене. Адже я єдиний син у неї, не треба її ображати, – слізно відповів чоловік.

Я важко зітхнула:

– Але ж бісить, розумієш? Сьогодні дізналася скільки я отримую, то аж плямами вся пішла – який сором, що в мене дохід більший, ніж у тебе. Чи не однаково, коли ми сім’я?

– Мені зовсім неважливо, скільки ти заробляєш. Але намагайся, будь ласка, не сваритись з моєю мамою.

– Намагаюся.

Але не виходило. І причиною цього була не я.

Ірина Геннадіївна нахабніла все більше. Вона стала з’являтися до нас з пакетами, повними контейнерів із їжею.

– Навіщо ви стільки всього принесли? – дивувалася я.

– Аркашу годувати. Адже від тебе не дочекаєшся! – Скривилася свекруха.

Я промовчала.

– А ти що, плінтуса взагалі не миєш? Ти подивися, тут норкова шуба! – пролунало з коридору, і я знову стиснула зуби й промовчала.

Свекруха приїжджала по три рази на тиждень зі своїми непроханими порадами.

– Моркву в борщ треба різати кубиком, а не на тертушці терти. Ти що, зовсім розлінилася?

– Аркаша любить саме так.

– Ти мені казки не розповідай, я мати, на відміну від тебе, я знаю, що любить мій синочок!

– Чому футболки не прасовані?

– Я просто не встигла, працювала.

– Знаю я твою роботу! Держава наша все бачить, розбереться ще чим ти там заробляєш!

Свекруха не вгамовувалася. У черговий візит взагалі довела мене до трясучки своїми вченнями, як треба чоловіка зустрічати.

– Ти до його приходу маєш бути переодягнута, на стіл все накрито, а ти сидиш і тикаєш! І в якійсь машині незрозумілій, незрозуміло, що смажиться!

– Це стейки в аерогрилі. І у мене замовлення.

– Ось, ось, замовлення в неї! Хто це тобі замовляє, га?

Увечері я знову насіла на чоловіка:

– Аркадію, ти мені вибач, але я так більше не можу. Взагалі. Ми продаємо цю квартиру і переїжджаємо до передмістя, чи в інше місто. Твою матір я більше не можу виносити жодного дня! – Заявила я чоловіку.

Він знизав плечима:

– Думаю, це буде просто ідеальний варіант. Ми переїдемо, мама залишиться далеко, і ми рідше бачитимемося. Я розумію, що ти втомилася від її характеру. Я й сам іноді не знаю куди від неї подітися.

– Чудово! У мене є накопичення, я попрошу трохи додати моїх батьків, і ми цілком зможемо купити будинок у селищі. Тільки Ірині Геннадіївні ні слова, благаю тебе!

Аркадій кивнув, і змовницьки підморгнув. Почалися пошуки будинку.

Дивились у найближчих селищах, яких довкола нашого містечка вистачало. Я працювала на віддаленні, і могла робити це хоч у лісовому курені за тридев’ять земель від цивілізації, аби лише ловив супутниковий Інтернет.

А ось Аркадій працював в офісі, у місті. Він планував підібрати щось недалеко, але так, щоб свекруха, яка не мала автомобіля, не змогла б приїжджати занадто часто.

– Мені дуже подобається цей варіант. Тут велика ділянка, я насаджу троянд, гортензій, мангальну зону зробимо. Та й коли діти будуть, їм гуляти – роздолля.

– Поїхали завтра подивимося, там ще й гори й ліс недалеко, – погодився чоловік.

Вранці вирушили дивитися будиночок. Він виявився не надто великим, але з добротного зрубу, з дійсно величезною і напрочуд упорядкованою ділянкою.

– Тут річка прямо за хвірткою, ви тільки подивіться! – Розхвалював нерухомість приємний хлопець-рієлтор.

– Так, мені тут дуже подобається. І таке повітря свіже, – щиро захопилася я.

– І теплиць дві, дивись! Яблуні не старі, стільки малини! – поряд крокував підбадьорений Аркадій.

– Вирішено, беремо саме цей варіант!

Все вийшло швидко. Гроші на покупку у нас були вже готові. Увечері Аркадій запросив свою матір, і ми повідомили, що перебираємось до села, але ще не сказали, що купили будинок.

– Та ви збожеволіли! Усі в місто їдуть, а ви в таку глушину вирішили забратися! Там же ці корови, кліщі, жах! – розливалася Ірина Геннадіївна.

– Ми поки що придивляємося варіанти. – Багатозначно зиркнувши на чоловіка, сказала я.

– Навіть не думайте! Середньовіччя давно минуло, всі пристойні люди у містах живуть! – Безапеляційно заявила свекруха.

Цілу весну ми прожили, так і не відкривши Ірині Геннадіївні таємниці покупки. Наводили лад на ділянці, два дні проводили у місті, два у селищі.

Робота кипіла. Вирубувалися старі дерева, що дають надто багато тіні.

Посадили багато чого потрібного саме нам – півонії, чорну смородину, обліпиху. Облаштували мангальну зону, купили альтанку, щоб вечорами пити там чай і милуватися заходом сонця.

У самому будинку теж прибралися. Там були всі зручності – газ, вода. На ділянці також розташовувалась велика лазня.

На лазні потрібно перекрити дах, чим чоловік і займався кожен вихідний. До літа все було готове, ми збиралися переїжджати.

Переїзд виявився справою несподівано непростою. Але нас уже квапили нові господарі проданої міської квартири.

– Пропоную відзначити новосілля шашликами! – Запропонував чоловік, коли ми, нарешті, перебралися.

– Чудова ідея! Я тоді піду за м’ясом і замариную. Ти чим займешся?

– Сьогодні дрова для лазні привезуть, займуся дровником, – обізвався Аркадій.

Робота закипіла в руках. Я пішла на базар по м’ясо, зайнялася маринадом, приготуванням салатів для святкової вечері. Ніхто не чекав гостей, і тим більше Ірини Геннадіївни. Але свекруха взяла, та й заявилася.

– Дивлюся, ви будинок купили! Виходить, мені вже можна до вас переїжджати! – Заявила свекруха.

Ми з чоловіком з жахом переглянулись.

– П-п-переїжджати? – Заїкаючись перепитав мій чоловік.

– Ну, звичайно! Ви ж мене в місті не кинете!

– Але ж тут корови, кліщі, стільки… незручностей. – Нагадала я свекрусі її ж власні недавні слова.

– Заради єдиного сина я прийму цей хрест! – урочисто сказала Ірина Геннадіївна.

І тут мене прорвало:

– Ви вже мені вибачте, але ми спеціально продали нашу квартиру, щоб утекти від вас якомога далі. І я і ваш син втомилися від постійної опіки та критики, і вам у новому будинку не раді, зрозуміло?

– Сину, ти чуєш, що каже твоя дружина? – у свекрухи після моїх слів артистично стояли сльози в очах і тремтіли губи. – Та як вона сміє? Ти нічого не скажеш на захист рідної матері?

– Мамо, ти вибач, але Арина цілком має рацію. Ми завжди раді тобі, як гості, але про жодні переїзди навіть мови бути не може.

Свекруха підібгала губи, і більше не сказала нічого. Лише поглядом обпекла. Вона розвернулась і пішла геть.

Аркадій похитав головою, а я міцно обійняла його, підтримуючи та втішаючи. Знала, що непросто далися йому ці слова до матері.

Ми посмажили шашлики, відзначили новосілля і зажили душа в душу. А невдовзі я порадувала чоловіка, сповістивши, що він скоро стане татом.

Нашому щастю не було меж. Можливо нас хтось і осудить, що ми так повелися зі свекрухою, але скажу вам відверто – задовбала…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.