– Дивися, знову цей пес! Вже понад два тижні тут.

– Так, поводиться якось дивно. Кажуть, начебто щось охороняє.

– Що за нісенітниця? Яке «щось»?

– Не чув? Тут нещодавно дорожня пригода сталася.

Розмову водіїв раптово перервав різкий вереск гальм. Худий, змучений собака знову вибіг на дорогу, змушуючи машини негайно гальмувати і повертати вбік.

Хтось люто затиснув клаксон, але пес залишався байдужим до шуму і метушні – він знову повернувся на своє місце біля краю узбіччя.

Іван спостерігав за цією сценою вже котрий день поспіль, проїжджаючи цією дорогою на роботу.

Картина повторювалася щоразу: собака, то лежала нерухомо, то раптом кидалася на проїжджу частину, ніби намагалася попередити, чи зупинити когось.

Сьогодні його серце раптом здригнулося. Можливо, від того, як дивилися її очі – повні віри і безвиході одночасно. Може, від її виснаженого тіла, де ще вгадувалися контури колишньої сили та краси.

Він різко крутнув кермо і зупинився біля узбіччя. У дзеркалі заднього виду він помітив, як далекобійники перезирнулися, ніби передчуваючи, що зараз станеться щось важливе.

– Ну що, друже, – Іван повільно вийшов з машини і попрямував до тварини, – давай знайомитися?

Пес підійняв голову, але не позадкував і не рушив назустріч. Його карі очі були настільки сповнені болю та надії, що у самого Івана всередині все стислося.

– Агов, мужик, – гукнув його один із далекобійників, – обережніше там. Він нікого до себе не підпускає.

– Два тижні вже тут? – спитав Іван, повертаючись до них.

– Що взагалі сталося?

– Дорожня пригода була, – зітхнув водій.

– Чоловік не вижив. А це його пес, кажуть.

Іван сів поруч, не поспішаючи наближатися.

– Чекаєш господаря, так?

Пес ледве чутно завив, ніби зрозумівши кожне слово.

– А хтось пробував його забрати?

– Пробували, – сказав другий водій.

– Але він тікає знову сюди.

– Сергій мене звуть, – представився перший.

– Я місцевий. Про цю історію знаю добре.

Іван підвівся, струшуючи пилюку з колін, і глянув на пса, який знову опустив голову, але не пішов.

– Розкажи, будь ласка, – попросив Іван.

Сергій притулився до кабіни своєї вантажівки:

– Живе тут у нас жінка – Лідія Петрівна. Був у неї син, Михайло. Добрий, гарний хлопець. А цей пес – його Бім.

– Бім… – повторив Іван, глянувши на собаку. Той трохи смикнув вухом, почувши своє ім’я.

– Саме так. Мишко знайшов його ще цуценям, дав притулок, виростив. Усюди з собою тягав. А потім… – Сергій зам’явся, дістав тютюн, задимів.

– Того дня він повертався з роботи. Ішов сильний дощ. На повороті машину занесло… Врізалися лоб у лоб.

Іван мовчки глянув на пса. Той лежав нерухомо, уткнувши морду в лапи, але очі не відводив від того місця, де все сталося.

– А Бім? Він теж був у машині?

– Так. Вижив дивом.  І з того часу тут. Чекає.

– Хіба вона не намагалася його повернути?

Сергій гірко посміхнувся:

– Після відходу сина, вона ніби відгородилася від усього світу. А на Біма й дивитися не може – надто нагадує про Мишка.

Іван пішов до своєї машини і повернувся з пляшкою води та пакетом із їжею.

– Може, хочеш їсти?

Пес навіть не ворухнувся.

– Не вийде, – похитав головою Сергій. – Я йому теж залишав їжу – він не бере, поки хтось поруч. Їсть лише вночі, чи коли зовсім один.

Іван стиснув руки в кулаки:

– Тобто тепер він просто тут богу душу віддасть?

– А що ти зробиш? – Розвів руками водій. – Пробували забирати. Хтось хотів відвезти до притулку, та тільки Бім через паркан перемахнув і втік назад. Цілих двадцять кілометрів подужав.

Іван дивився на пса, і все переверталося всередині. Згадав, як його батько в свої останні часи кликав до себе, а він усе відкладав: «Потім, тату, потім…» А потім стало надто пізно…

– Де мешкає Лідія Петрівна?

Сергій примружився:

– Навіщо це тобі?

– Хочу з нею поговорити.

– Наприкінці селища, будинок із зеленим парканом. Тільки зваж – до неї ніхто не ходить. Вона нікого не приймає.

– Подивимося, – промимрив Іван, сідаючи в машину.

Будинок із зеленим парканом знайшовся швидко. Фарба давно облізла, у дворі було запустіння.

Іван натиснув кнопку дзвінка. У відповідь – тиша. Він ще раз натиснув.

– Хто там?

– Лідіє Петрівно, добрий день. Чи можна з вами поговорити?

– Ідіть.

– Це про Біма.

Пауза.

– Будь ласка…

Двері повільно прочинилися. На порозі стояла тендітна жінка з погаслими очима, в яких завмерло горе.

– Про що говорити?

– Про Біма.

Вона здригнулася.

– Я не можу його бачити. Він нагадує мені Мишка.

Голос її здригнувся, і вона закрила обличчя тремтячими долонями.

Іван не поспішав говорити. Мовчаня тривало довго, перш ніж він сказав:

– Я втратив батька рік тому. І весь час відкладав зустріч, думав: потім… А потім стало надто пізно. Ви можете це виправити. Бім любив вашого сина. Але він любить і вас. Хіба це не найважливіше?

Жінка похитала головою:

– Він мені не пробачить.

– Давайте перевіримо?

Іван простяг руку.

Вона довго дивилася на нього, потім обережно поклала свою долоню на його.

Бім так само лежав біля дороги, наче чекав.

– Біме… – прошепотіла Лідія Петрівна.

Пес різко підійняв голову. Завмер, наче почув голос із минулого. А за мить…

Цей момент Іван запам’ятає все життя. Як виснажений пес кинувся до господині, скиглючи і майже не торкаючись землі. Як він притиснувся до її рук, тремтячи всім тілом.

А жінка опустилася навколішки просто на узбіччі і, гладила його, крізь сльози повторюючи:

– Вибач мені, хороший. Вибач…

Минув місяць.

Іван знову зупинив машину біля знайомого будинку. Паркан тепер був яскравим, свіжопофарбованим, у дворі цвіли айстри та нагідки.

Назустріч йому вибіг Бім – уже не такий худий, але такий самий вірний. За ним вийшла Лідія Петрівна. В її очах знову було світло.

– Проходьте, Іване! Чай будете, пиріг вже спікся.

За столом вона розповідала, як Бім допомагає їй по дому, як разом вони ходять на могилу до Михайла, як діти з сусідніх вулиць люблять грати з ним.

Іван дивився на них і думав: часом треба просто зупинитися, зазирнути в чужі очі, та простягнути руку. І навіть поранене серце знайде шлях назад до життя і любові.

Бім поклав йому голову на коліна і тихо зітхнув. Немовби кажучи: дякую, що ти зупинився…

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі, та вподобайки! Будьте людяними і, хай вам щастить!💖