– Яка я тобі мама? – байдуже, навіть без роздратування, відповіла жінка Оленці, маленькій восьмирічній дівчинці.

Та, була зайнята прибиранням кухні, забулася і звернулася до жінки з проханням: «Мамо…». Очі дівчинки сповнилися сльозами, але плакати не можна, тітка Наташа лаятиметься.

Тітка Наташа, Оленчина мачуха, сиділа на табуреті посеред кухні та тримала на руках восьмимісячного пухкого малюка, який самозабутньо слинив молочну пляшечку. Наталя байдуже спостерігала за дівчинкою, яка, помивши посуд, ретельно підмітала підлогу.

Їй навіть не спадало на думку похвалити свою маленьку помічницю. Можливо від того, що вона так і не змогла полюбити цю дівчинку, яка «звалилася їй на шию», за її словами.

– А що робити? Я думала, Мишко відправить дівчинку до бабці, але він уперся і ні в яку. Нехай з нами живе, та й усе тут! – Розповідала Наталя подругам, які іноді забігали до неї на чай.

Їм не терпілося дізнатися, як заміжня подружка влаштувалася на новому місці, покинувши їхню кімнату в гуртожитку. Поки що їй єдиній, з усієї компанії приїжджих дівчат, удалося вийти заміж за міського.

«Не дивлячись, що набагато старше, а живе Наташка найкраще, – розповідала її нерозлучна подружка Ніна жінкам із хлібобулочного цеху, в якому донедавна працювала й Наталя, – двокімнатна, вся обставлена. Мишко далекобійник, добре заробляє, Наташку одягає, як ляльку. Усі золоті цяцьки, які в нього залишилися від дружини, все віддав».

При цьому Ніна закочувала очі й притискала руки до грудей, не в змозі передати своє захоплення.

– Ну так, а ще дитину чужу підкинув на додачу до золота. Це називається «добре влаштувалася»? – засумнівалася наймолодша з присутніх, – кажуть, дівчисько непросте, примхливе. Ось Наталі радість велика!

– Подумаєш, доважок! Вона ж ще маленька, Наташка її швидко приведе до тями. А дівчисько і за малим наглядить, і по господарству допоможе. А як же? Нехай допомагає, якщо мати померла, значить, Наташка їй мати замінить.

– Ага, Наташка замінить …, – з усмішкою промовила все та ж недовірлива жінка.

Справжню причину таких різких змін в сім’ї Оленки знали тільки дорослі. Їй було всього п’ять років, коли трапилося лихо, і вона навіть не здогадувалася, чому мама, така добра і ласкава, раптом ні з того ні з чого зникла з її життя. Згодом бабуся скаже, що мама полетіла на небеса і звідти дивиться на Оленку.

Мати Оленки, Маша, пішла з життя по своїй волі, випивши занадто багато снодійного і не прокинувшись вранці. Була на те своя причина: Михайло загуляв, та так міцно, що ніякі вмовляння на нього не діяли.

А останнім часом ще й лупцювати Машу став. За те, що вставала перед дверима і не пускала, коли він йшов увечері до розлучниці.

А потім серед ночі ввалювався додому, весь пропахлими жіночими духами та вином. Маша кричала, благала, але нічого не допомагало.

І одного разу, промучившись півночі, уклавши маленьку доньку спати, вона не впоралася з розпачем. Поспішила сама заснути так, щоби вже не прокидатися і нічого не бачити.

“Навіть про дочку не подумала, – плакала її мати, – і мені нічого не сказала. Ах, Маша, Маша, на кого ти нас з Оленкою покинула?”

Михайло спочатку горював за дружиною, часто ходив на цвинтар і просив вибачення, відчуваючи свою провину. Особливо важко було, коли Машина мати, яка приїхала з села на похорон єдиної дочки, кинула йому в обличчя:

“Ти мою доньку занапастив, за що? Віддай мені хоч би внучку. Одна я з твоєї ласки залишилася”.

Але батько дочку не віддав:

“Нічого їй у вас у селі робити. Нехай у місті живе та навчається, а до вас, теща, Оленка на літо приїжджатиме”.

Незабаром він привів у хату Наталю, ту саму розлучницю, і звелів бути матір’ю доньці. Треба віддати їй належне: вона намагалася потоваришувати з дівчинкою.

Щоправда, своєрідно, сюсюкала і, вбравши в гарну сукню, тягала в кафе, де принагідно з подружками зустрічалася. Але Оленка після втрати мами замкнулася і не довірилася незнайомій тітці. Втомившись бути «хорошою матір’ю», жінка залишила всі спроби потоваришувати з падчеркою.

А незабаром з’явилася своя дитина, синочок Валерка. Тут вже й відпало бажання любити чужу дівчинку:

“Ну живе собі і живе, а мені-то що, у мене своє дитинча є. Даремно, звичайно, Мишко не віддав її бабці. І в нас вільніше було б. Ну та гаразд, мені помічниця буде”.

– Ану, йди, Валерика похитай. Нічого в ляльки грати, дівка вже здорова, а все з іграшками возишся.

– Дівчисько просто в робітницях у тебе, мала ще, а ти на неї стільки справ навалила, – жаліючи дівчинку, говорили їй подружки, які за відсутності Михайла зайшли в гості.

– Не треба мене соромити, сама у своїй родині розберуся, – відмахувалася від них Наталя.

За чоловіка вона намагалася дівчинку не шпигати та не навантажувати справами, хвалила, коли та гралася з маленьким Валериком. Михайло радів, що нарешті в сім’ї настала тиша та благодать.

Не хотілося думати, що Оленці несолодко живеться з мачухою. Сам він частенько вирушав навіть у незаплановані рейси, щоб заробити якомога більше, тому рідко бував удома.

А повернувшись, багато часу порався з сином. З донькою вже не пограєш, на ручки не візьмеш, вона школярка, та й дикувата якась, вся в матір, з батьком поводиться, як чужа.

Маша була дуже непроста, хоч родом із села. Щоправда, закінчила університет, багато читала та вміла цікаво розповідати про те, про що Михайло навіть не здогадувався.

Тим і зачепила хлопця, це потім зрозуміли, що вони різного поля ягоди. Але в сім’ї вже з’явилася дитина, і він думав, що якось воно само собою вирішиться. Ось і «вирішилось», Маша так жахливо розпорядилася своїм життям і звільнила його від тяжких сімейних зв’язків.

З новою дружиною йому живеться простіше та спокійніше. Ось тільки з донькою ніяк не виходить стосунки налагодити: ну немає в нього гарячої батьківської любові до неї. Інша річ – син Валерка, мужик росте.

Він відмахнувся від тяжких дум:

«Треба сказати Наталі, щоб Оленці новий одяг купила. Скоро канікули, відвезу її до тещі. Нехай відпочине у селі та сил набереться на свіжому повітрі. І ми розважимося, з’їздимо до якогось пансіонату з Наталією та сином».

***

Літо пролетіло, як завжди, швидко і непомітно. Оленка не хотіла їхати від бабусі.

Плакала, просила дорослих залишити її в селі, хоча вже у свої вісім років чудово розуміла, що бабуся – старенька. І школа далеко, у сусідньому селищі, їздити доведеться на шкільному автобусі, тато ніколи не погодиться на це.

Тільки не розуміє він, що бабуся – єдина людина, яка любить її, з якою їй по-справжньому тепло та затишно. Вдень вони разом поралися на городі та варили варення, ходили на річку або в гості до бабусиних подруг.

Оленка весело грала з їхніми онуками, її ровесниками. А вечорами вони з бабусею часто роздивлялися старі альбоми з фотографіями, на яких мама була такою ж маленькою дівчинкою, як і Оленка.

Вона замучила бабусю проханнями розповісти про маму, це давало їй відчуття, що мама десь поруч і любить її, а мачуха – це так, тимчасово, побуде-побуде, та й дінеться кудись, як у казках.

До початку навчального року батько привіз доньку додому, а сам, як завжди, поїхав у рейс. Була рання осінь, і природа неохоче розлучалася з літнім теплом.

Дні все ще були наповнені сонцем, хоча листя поступово змінювало своє забарвлення, і навіть у місті літали легкі павутинки. Оленка пішла вже в другий клас і вважала себе дорослою.

У сім’ї нічого не змінилося, дівчинка відчувала все ту ж байдужість з боку мачухи та відстороненість батька. Один тільки Валерка щиро радів сестрі. Та вона й сама із задоволенням поралася з ним, охоче погоджуючись доглянути за хлопчиком, поки мачуха ходила за покупками.

Цього теплого дня Наталя, як завжди, вийшла на обідню прогулянку із сином. Захитала його, стояла біля дитячого майданчика в колі таких самих безтурботних матусь, жваво розповідаючи, як вони класно всією родиною відпочили в пансіонаті.

– А дівчинка з вами їздила? Стала тебе звати мамою? – цікавилися сусідки: всі в багатоквартирному будинку знали про трагедію, що трапилася в цій родині, здогадувалися про непрості стосунки мачухи та падчерки.

Наталя сама за простотою душевною повідомляла про все, не приховувала, що дівчинка так і не стала донькою. Ображати вона її не ображає, але й любити не виходить:

«Нічого страшного, інших, он, у дитячі будинки здають, а наша живе, як принцеса. Батько які тільки подарунки їй не купує!”

Все було, як завжди, ніщо не віщувало жодних подій. Старші діти з’їжджали з дитячої гірки та гойдалися на гойдалках, а малеча поралася в пісочниці.

Двір був забитий машинами, навіть на тротуарі знайшли місце для паркування. І нічого зробити не можна, десь треба ставити свої “скарби”, тому мешканці й не обурювалися: подумаєш, доведеться трохи обійти між машинами та оглядатися постійно, щоб ніхто ненароком не наїхав на тебе.

Все це – дрібниці життя, головне, майже в кожній родині є «сталевий друг на чотирьох колесах».

Якоїсь миті Наталя відпустила ручку коляски, відхилилась до сусідок, хизуючись фотографіями в телефоні, зробленими на відпочинку:

«Ось, дивіться, це ми шашлики смажимо, це я в купальнику на пляжі, а це Мишко Валерку вчить плавати. Ну як вам?”

Ніхто не помітив і не схаменувся, коли коляска зі сплячою дитиною повільно стала віддалятися під ухил від жінок, які захоплено розглядали фото. В цей час від сусіднього під’їзду почав від’їжджати автомобіль.

Хоча водій намагався рухатися повільно, проте коляска котилася теж саме назустріч машині. Мабуть, візок перебував у «сліпій» зоні, бо водій не тільки не зупинився, а продовжував рухатися заднім ходом, намагаючись розвернутися і виїхати з двору.

Жінки надто пізно помітили небезпеку, Наталя рвонула за дитиною, кричачи та розмахуючи руками. Але чоловік, зосередившись на розвороті, не бачив і не чув крику.

Коли до зіткнення залишалося лише кілька сантиметрів, звідкись із кущів, що прикривали тротуар, злетіло маленьке тільце, тонкі ручки міцно вчепились за ручку коляски та намагалися витягнути її на тротуар, якомога далі від небезпеки.

Нарешті водій помітив небезпечну ситуацію, різко загальмував і вискочив з машини. В цей час підлетіла Наталя, вихопила дитину і, схлипуючи від страху, озиралася довкола.

Тільки зараз дорослі усвідомили лихо, яке мало не сталося: візок, затягнутий під машину, міг бути роздавлений заднім бампером і колесами.

Водій, чоловік похилого віку, який зрозумів, що з його вини ледь не сталася трагедія, обурено накинувся на горе-матінку:

– Мамо, ви за дитиною чого не стежите?! Вийшла гуляти, то йди якомога далі від дороги. Ні, стоїть, теревенить з подружками, а дитина сама по собі! Добре, що ще дівчинка помітила і візок схопила. Ось їй подякуй, роззява! Мене трохи під гріх не підвела. Тридцять років за кермом, а таке вперше, трохи коляску з дитиною не розчавив.

Він підійшов до дівчинки, яка стояла на тротуарі та все ще міцно стискала ручку коляски, і пригорнув її:

– Дякую тобі, дочко! Якби не ти… – чоловік навіть не домовив, бо не міг стримати сліз. – Стривай, я тобі зараз шоколадку куплю, ти де живеш?

Тут Наталя прийшла до тями, вона витріщилася на Оленку нею рухало якесь внутрішнє чуття, вона вільною рукою обняла її та міцно притиснула до себе:

– Це моя донька! Це мої улюблені діти, син та донька! Мої…, я сама їм шоколадки куплю…, – уперто повторювала вона, хоч ніхто й не заперечував їй.

Навколо вже зібралися люди та розмовляли між собою, обговорюючи подію. Усі хвалили за кмітливість маленьку восьмирічну дівчинку у шкільній сукні.

Виявилося, вона поверталася зі школи додому і випадково побачила, як знайома коляска з братом котиться просто під машину, що набирала хід.

Пізніше, коли її питали, як вона так спритно перехопила коляску і змогла відтягнути її на тротуар, вона й сама не могла до ладу пояснити. Просто побачила і зрозуміла, треба швидко бігти, кинула наплічник і через кущі кинулася до машини.

Вона навіть не думала, що сама може потрапити під колеса: там, у біді, був маленький Валерик.

Жінки лаяли мужиків, які зовсім не дивляться, куди їдуть. Чоловіки мляво відповідали, що треба краще доглядати своїх дітей і нема чого гуляти з дитячими колясками біля машин.

За суперечками ніхто вже не звертав уваги, як до свого під’їзду йшли, міцно обнявшись, маленька дівчинка та жінка, що котила коляску з дитиною.

***

Михайло, який повернувся з рейсу, був дуже здивований, коли застав свою родину в незвичній ситуації. Ніхто не дивився телевізор, ніхто не робив уроки за комп’ютерним столом у кутку кімнати, ніхто не гикав у своєму манежі.

Чоловік увійшов до кухні та завмер у здивуванні. За накритим столом гордо сиділа Наталя, поряд з нею ошатні діти: ліворуч сиділа збентежена Оленка, що незвично змінилася, а праворуч, у дитячому стільчику, – маленький рожевощокий Валерик.

Він нічого не став питати, бо одразу все зрозумів. Він просто обійняв за плечі двох дорогих йому жінок, маленьку і велику, і, звертаючись до Валерика, що радісно загукав при його вигляді, сказав:

– А все-таки хороші у нас з тобою дівчата, синку!

– Сідай вечеряти, Мишко, ми з донькою наліпили твої улюблені вареники! Дочка мені допомагала і салат сама приготувала для тата, так, Оленко?

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.