Дівчинку підкинули у ті пів години, доки Люба корову доїла. Виходила з дому – нікого не було, а повернулася – на ґанку коробка з немовлям.

Звичайна коробка з-під пряників, схоже, біля магазину взяли, а всередині – рожевий кульок. Люба спочатку навіть подумала, що це лялька, але доторкнулася до пухкої щічки та зрозуміла – дитинка. Справжня.

Поставивши цебро з молоком на землю, вона сіла на ґанок. Чия ця дитина довго думати не треба – всі знали, що чоловік її на бік ходив до продавчині Маші, а потім та залетіла, і казали, що саме від її чоловіка.

Щоправда, одразу після цього Маша поїхала – мати її відправила до тітки в місто: хтось говорив, що у лікарню, хтось вважав, що заміж її швидше хочуть видати. Люба не встигла ні суперниці коси висмикнути, ні чоловіка сковорідкою відлупцювати – той поїхав на вахту, на заробітки.

Мабуть, Маша все ж таки дитину залишила і вирішила її батьку відправити. А де він, цей батько – вдома вже понад пів року носа не показував.

– Дивна якась, – зітхнула Люба.

Дівчинка спала, тримаючи дурника в роті, і її личко було таким безневинним, що Люба навіть сердитися не могла.

Збоку в коробці вона помітила конверт – звичайний такий, білий. Вона дістала його, зазирнула. Усередині – пачка грошей та аркуш у клітинку.

На аркуші кілька рядків. Почерк здався їй знайомим, але це й не дивно – вона у школі понад двадцять років працює, кого тільки не вчила. Ту саму Машу наприклад.

“Її звуть Надійка. Будь ласка, подбайте про неї та нікому не кажіть, я повернуся за нею”.

Ось тут Люба розлютилася – що значить, не кажіть нікому? Вони що, подружки? І коли вона повернеться? Ні, вона в такі ігри не грає – вранці ж відвезе її в районне селище дільничному, нехай там розбираються!

Вона ще раз глянула на Надю – ім’я якесь! Люба зітхнула.

Так звали її сестру. Вони були близнюками, схожі один на одного як відображення у дзеркалі. Вони мали свою мову, яку не розуміла навіть мама, свої ігри. А потім Надя захворіла – Люба пам’ятала, як батько повіз сестру до лікарні, а вже повернувся один.

Для Люби сестра просто зникла, розчинилася, мов дим. Це пізніше вона дізналася, що Наді не стало від запалення легень – пізно привезли, не встежили. І ось тепер перед нею лежить дівчинка, теж Надя, і спробуй скажи, що то не доля.

– Мамо, ти чого тут сидиш?

Це вийшов старший син, який з того часу, як поїхав батько, взяв на себе всі чоловічі обов’язки по господарству і вставав разом з нею рано-вранці.

– А це що?

Він дивився на коробку, переводячи очі з неї на матір.

– Не знаю, – Люба відчула, як у неї щипає очі. – Підкинули ось.

Вона простягла йому листок. Син прочитав написане, і Любі здалося, що він зблід. Мабуть, зрозумів, звідки ноги ростуть – він же дорослий, теж чув усі ці плітки.

– Ось, гадаю, що тепер робити, – жалібно промовила вона.

– А що тут думати, – похмуро відповів син. – Раз попросили подбати, отже подбаємо.

Такого Люба не чекала – їй завжди здавалося, що старший син на її боці був, засуджував батька за його пригоди. З іншого боку – його можна зрозуміти, сестра, все ж таки.

Але Сергій – дитина зовсім, нехай і двадцять років йому вже. Куди йому збагнути, як це непросто! Адже на дитину документи потрібні, до лікарів її водити треба і таке інше, це ж не кошеня, якого поселив у себе, і справа з кінцем.

Тому Люба схилялася до того, щоб дівчинку відвезти в опіку чи поліцію. Або взагалі – віднести до магазину, до бабусі, хай виховує!

Вчора Люба посварилася з матір’ю Маші – не спеціально, так сталося. Просто та Єгора стала звинувачувати, що він шоколадку вкрав. Єгор – старший із багатодітної родини, шестеро їх.

І вони живуть дуже бідно, всі знають. Батько п’є, а Єгор у свої дванадцять мало що добре вчиться, але ще й намагається підробляти. І Люба знала, що той копійки чужої без дозволу не візьме! Тому й заступилася за хлопчика, а мати Маші й не подумала Любу слухати, ніби це вона винна, що чоловік її до Маші під спідницю заліз.

Але Сергій продовжував наполягати.

– Мамо, ну, будь ласка! Дивись, яка вона гарна, я завжди про сестричку мріяв, а ти одних пацанів народжувала. Обіцяю, я тобі допомагатиму!

У цьому Сергій був досвідчений боєць – молодший, вважай, на його руках і виріс. Але все одно, проблеми нікуди не поділися, і Люба згнітивши серце вирушила до подруги Лариси, яка працювала фельдшером.

Розповіла все як є, і та пообіцяла приходити спостерігати за дівчинкою, щеплення ставити за віком, але сказала, що якщо що піде не так і потрібно буде в район везти, вони обидві по шапці отримають.

У селі Люба чутку пустила, що це племінниця їй доньку привезла. Втім, таким було нікого не здивувати, тож, якщо хтось що й подумав, обговорювати це не став.

А ось з чоловіком Люба остаточно посварилася – коли він зателефонував і сказав, що затримається ще на місяць, вона накричала на нього і заявила, що може взагалі не повертатися, набридли його пригоди. Він у відповідь образився і більше їй не дзвонив.

Надя була таким чудовим немовлям, що не полюбити її було неможливо. Люба швидко забула, що вона позашлюбна дочка її чоловіка, і сприймала її справді як дочку племінниці, онуку…

Але ще більше до дівчинки прив’язався Сергій – він з нею водився немов молодий тато, і Люба навіть посміювалася, чи не час йому одружуватися. Хоча насправді – як одружитися, дитина ще зовсім, і професії так і немає: батько поїхав, і він залишився вдома, щоб Любе з господарством допомагати.

Правду кажучи, середній син теж вже багато чого робив, і вони впоралися б удвох, але старший син у неї завжди був улюбленцем, і відпускати його від себе зовсім не хотілося.

Так і зажили – поки Люба на роботі була, Сергійко з Надею порався і каші варив, а як вона поверталася, всі чоловічі справи вдома переробляв, не забуваючи братів до цього залучити, навіть молодшого, говорячи, що матері треба допомагати, враховуючи, що тато втік.

Це тільки старший син батька засуджував, а молодші за ним сумували, але тут Люба нічого вдіяти не могла.

Кілька місяців минуло, дівчинка вже на ніжки вставати почала, коли до них приїхала несподівана гостя.

Спочатку загавкали собаки. Люба вийшла подивитись хто там. На порозі стояла невиразно знайома дівчина, Аня, здається. Люба її погано пам’ятала – та жила тут лише рік у дев’ятому класі, коли з якихось незрозумілих сімейних проблем дівчинку відправили до бабусі.

Здається, в класі її не особливо любили та навіть дражнили, надто вона була інша. Так, точно, з Сергійком в одному класі вона вчилася, і Любі тоді було не до цього – молодший син ще зовсім маленький був, середній до школи пішов, а Сергійко вічно бився у школі, тож навіть лояльний до неї директор кілька разів дзвонив і лаявся.

Здається, Люба бачила Аню якось у магазині – ну так, якраз напередодні того дня, коли до них підкинули Надю, тоді ще продавчиня звинуватила Єгора в тому, що він вкрав шоколадку, а Люба за нього заступилася.

– Доброго дня, Любов Борисівно, – сказала Аня начебто навіть злякано.

– Доброго дня, – Люба не приховувала свого здивування. – А ти що тут робиш? Чи будинок продавати приїхала?

Бабусі Ані не стало кілька років тому, і з того часу будинок пустував, заростав кропивою.

– Ні, – похитала вона головою. – Я за Надею приїхала…

Люба спочатку не зрозуміла – що вона таке каже? І тільки коли Аня повторила ім’я дівчинки, до неї дійшло – так от виходить, хто їй дитину підкинув! Сумнівів у цьому не було, все було зрозуміло по блідому обличчі Ані та її стривоженим очам, якими вона стежила за спиною Люби, нервово закушуючи губи.

– Ну… Проходь.

У душі здіймалася хмара обурення. Та хто вона така, щоби на дівчинку права пред’являти! Сама її покинула, проблем усім створила, а тепер з’явилася! Люба геть через це з чоловіком посварилася, Сергій нікуди не поїхав і залишився киснути в селі, а молодий хлопець, йому вчитися і працювати треба!

Не кажучи вже про гроші – ті, що лежали тоді в конверті, давно закінчилися, а без чоловіка на одну вчительську зарплату всіх тягти дуже важко! І це ще добре, що Сергій працює, але що там йому платять – самі копійки.

Але все це Люба тримала в собі, чекала, що ця негідниця скаже.

На їхні голоси з дитячої вийшов Сергій – він якраз погодував Надійку і тримав її стовпчиком, щоб повітря вийшло. Аня, не звертаючи уваги ні на Любу, ні на Сергія, кинулася до дівчинки, буквально відібрала її у Сергія і притиснула до себе.

Попри обурення, Любі навіть стало її шкода – гарне личко в Ані зморщилося і спотворилося, з очей бризнули сльози. Вона щось зашепотіла на вухо дівчинці винним благаючим тоном, притискаючи її до себе так, що Люба навіть злякалася – як би не задавила дитину!

А Сергійко теж, гарний – то дихати нікому у бік Наді не дає, а то першій зустрічній дозволив її відібрати!

Люба сподівалася, що дівчинка розплачеться, і тоді вона зможе підійти та забрати її, сказавши щось на кшталт:

“Нічого лякати дитину, вона чужих не любить!”.

Але малеча спокійно розглядала гостю, не виявляючи жодного занепокоєння. Але тут Аня сама передала дівчинку Сергію, а потім раптом опустилася перед Любою на коліна і заголосила:

– Любов Борисівно, дякую вам, все життя я тепер у вас у боржницях буду! Ви не уявляєте, як я вам вдячна!

Такого Люба не чекала і страшенно зніяковіла, і поки вона підбирала слова, щоб заспокоїти цю дурепу, раптово втрутився Сергій – сунув Надійку в руки Любі, а сам опустився до Ані та почав її підіймати.

– Досить тобі, – суворо сказав він. – Що ми, звірі якісь, дитину не захистимо?

Тут Аня взагалі заридала в голос, а Сергій притис її до своїх грудей, дбайливо погладжуючи по волоссю.

І тільки тут Люба все зрозуміла – і чому Сергійко так багато бився в дев’ятому класі, і чомусь так у місто рвався, і чомусь про Надю так дбав. Вона думала, що її син – зовсім дитина, а він, який, виявляється, готовий наречений!

Коли всі заспокоїлися, а Надю поклали спати, Аня рівним безбарвним голосом розповіла їм свою історію: як мама завела собі нового чоловіка, як друг цього чоловіка став задивлятися на Аню, як мама змусила її вийти за нього заміж, а коли той почав розпускати руки на Аню, не повірила їй і не допомагала.

– Я боялася, що він мене вб’є. Його навіть моє положення не зупиняло. І я знала, що він нізащо її мені не залишить, навіть якщо я зможу піти – забере собі та знущатиметься з неї, як і з мене.

Люба бачила, як грають жовна у сина, як міцно стискаються кулаки, і їй стало страшно – як би Сергій чого не накоїв!

– І я вирішила його обдурити, – продовжила Аня. – Сказала, що дитина мертвою з’явилася. Це було непросто, але мені знайома одна допомогла, у неї мама у лікарні працює.

А потім я хотіла до суду на нього подати, бо інакше його не позбутися. Я знайшла одне суспільство, де допомагають таким, як я, і вони пропонували сховати мене з дитиною, але я не хотіла, щоб він потім почав шукати доньку. Тож я привезла її сюди.

Я знала, що така жінка, як ви, не кинете малечу – бачила, як ви в магазині за хлопчика того заступилися, та й взагалі я пам’ятала, якою ви завжди доброю були. І ваш син завжди мене захищав. Вибачте, що я нічого не пояснила, але я боялася, що він не повірить мені та шукатиме, а чим менше людей знає…

– Треба було сказати мені! – не втримався Сергій. – І суди ніякі не знадобилися б…

Аня подивилася на нього з вдячністю, і Люба подумки зітхнула – ні, ну треба ж було!

– Дякую, – м’яко сказала Аня. – Але він того не вартий.

– То що суд? – не стримала Люба, якій хоч і не подобалося це все, але покарати негідника все ж таки хотілося.

– Вчора ось тільки й закінчився, – пояснила Аня. – Посадили його. І я одразу сюди приїхала.

– Так довго? – Вразилася Люба. – У телевізорі все куди швидше…

Син подивився на неї начебто навіть з докором.

– Ну, а що? – виправдовувалася Люба.

– Що там вирішувати – разів два і готово!

Аня та Сергій переглянулися. І по тому, як він дивився на неї, Любі вже все було зрозуміло. І це їй зовсім не подобалось. Хоча… Вона ж Надійку до себе забере!

Тільки зараз це дійшло до Люби, і від страху аж подих перехопило. Ні, ні за що вона Надійку не віддасть! Вони молоді, хай життя своє будують, а вона вже якось сама з нею впорається!

Сергій, наче прочитавши її думки, сказав:

– Може, ти трохи поживеш у нас? Ну щоб Надійка звикла і не думала, що ми її покинули.

А в очах у сина Люба прочитала – доки ти тут житимеш, я все зроблю, щоб ти залишилася назавжди!

Це Любу цілком влаштовувало.

– А що, – сказала вона. – І справді, поживи. Ти після суду, мабуть, зовсім виснажилася. Відпочинеш тут, ми тобі про Надю розповімо.

І Аня погодилася. Залишилась у них на якийсь час, ну а там вже Сергійко і справді зробив усе, щоб Аня не сумнівалася – тут її ніхто не скривдить.

На цьому можна було б і закінчити історію, адже й так усе зрозуміло – Аня покохала Сергія, який так трепетно ​​дбає про її дочку, Люба, хоч і не надто буде рада цьому шлюбу, заради Наді буде готова потерпіти таку невістку. Але треба розповісти ще дещо.

Через місяць після того, як Аня приїхала за своєю донькою, додому повернувся чоловік Люби. Тепер, коли вона знала, що Надя не його дочка, злість її стихла, навіть соромно трохи стало, що звинувачувала його без приводу. Хто знає, від кого Маша понесла? Вона завжди легковажною була.

Хлопчаки зраділи поверненню батька, і Люба не стала його виганяти. Що було, те було, справа минула.

– Тільки май на увазі, – сказала вона. – Якщо я хоч краєм вуха почую, що ти за старе взявся…

Але чоловік і не думав нічого такого – здається, за час розлуки він вирішив, що сім’я йому дорожча. Так що навіть старший Сергій незабаром пом’якшав і перестав на батька сердитись, тим більше той, на відміну від Люби, Аню вітав і вважав, що кращої дружини для сина не знайти.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.