– Діточки, пам’ятник для тата тільки парний робимо. Відразу на нас двох! – сказала зі сльозами на обличчі свекруха. Все сталося, як вона і хотіла, і навіть на плиті вже було її фото і рік народження, хоча всі в селі пальцем крутили.

Але тепер Віра Дмитрівна на кладовище не ходить, і ні, не тому, що боїться там себе побачити. Просто в неї відкрилося друге дихання, коли вона з Петром зустрілася.

– Ні, не дочекаєтеся. На той світ я ще не збираюся. І взагалі, ще треба подумати, біля якого з чоловіків мені зручніше буде лежати.

Того ранку, коли свекруха повідомила, що має нові плани, ми з чоловіком (а він у мене наймолодший син Віри Дмитрівни) сиділи на кухні й мовчки дивилися у вікно.

Там, на городі, вже й Петро з’явився: немолодий, але справний чоловік, раз у раз підморгує свекрусі через тин і щось їй вихваляє. А моя свекруха, як дівчина, рум’янцем сяє та, притримуючи хустинку біля губ, тільки сміється з його дотепів.

Вони й познайомилися так легко: в церкві на храмовому святі. І з того часу Петро наш двір не оминає.

– Ірино, – каже мені свекруха, заходячи на кухню, – ви ж не ображайтеся, що я про Степана забула. Просто з молодості звикла, що Степан мій – велика любов. От ми з ним і жили душа в душу. А тепер, знаєш, з’явився Петро… Ну це ж, мабуть, любов ще більша за мою й Степанову. Я тут сама дивуюся.

Справді, коли не стало Степана, усі вважали, що свекруха лишиться сама до кінця днів. Вони зі Степаном були парою на заздрість: не лаялися, дітей поважали, на роботу разом ходили, разом і відпочивали.

Та й пам’ятник вона замовила дорогий, парний, щоб у майбутньому поруч спочивати з коханим. Як вона сама казала: – Хочу, щоб нам гарненько там було, щоб люди проходили й бачили, як ми одне одного любили.

І от тепер, коли Віра Дмитрівна носить додому з Петрового саду груші, яблука й огірки (бо в нього всього цього повні грядки), сусіди скоса поглядають і, зітхаючи, кажуть: – Ну й тітка Віра. Спочатку пам’ятник робить, себе туди фотографує, а тепер, бач, їй уже інший чоловік припав до вподоби. Як вона потім біля Степана лежатиме?

При тому сама свекруха з цих пересудів тільки посміхається:

– Я і так біля Степана лежати буду, як прийде час. Але хто сказав, що це станеться ось-ось? Та я ще встигну зварити Петрові такого борщу, що він свої грядки позабуває, – казала вона нам і підморгувала зухвало.

Одного разу, поки Петро й свекруха чистили картоплю для вареників у нас на подвір’ї, я тихенько вийшла до них із кухні. Петро, схилившись до свекрухи, стиха говорив:

– А пам’ятник той ви не розбили ще? Бо я ж не хочу, щоб ти з мене насміхалася через мою ревнивість. Мені теж не дуже приємно, що на плиті є вже місце твоє й фото твоє.

– Нічого я не збираюся руйнувати. То ж пам’ять про Степана, – відповіла свекруха й кинула впевнений погляд на мене. – Та й своє фото мені теж шкода. Хороша ж я там вийшла, усміхнена.

Я, чесно, відчула, що на кухні ставало занадто тісно. Не хотіла втручатися в цю дискусію, але змовчати теж не могла. Вийшла і кажу:

– Мамо, а що далі будете робити? Люди ж уже пліткують, що вам треба міняти плиту. Говорять, що рано ще.

Вона відмахнулася, як від набридливої мухи:

– Ох, ті люди! Знаєш, дитино, вони завжди щось казатимуть. А мені жити треба. Я там, біля Степана, ще встигну полежати. А може, і не встигну, бо он з Петром яке в мене друге дихання відкрилося. Час покаже.

Минули тижні, а сміх у селі не вщухає. Тепер мені у магазині одна жіночка спитала:

– Кажуть, твоя свекруха за Петра заміж іде. А в неї ж свій портрет на кладовищі! Як це називається?

Я тільки розвела руками:

– Може, кохання? Мені, як невістці, лише залишається радіти, що вона не плаче днями й ночами. Ви б тільки подивилися, як вона ожила.

І справді, Віра Дмитрівна тепер і пісні співає, і в клубі на репетицію місцевого хору ходить. Петро для неї стільки всього встигає зробити, що стомишся дивитися. Удвох вони грядку засадили полуницею, говорять про ремонт хати. Вже нічого не нагадує мені ту сумну й виснажену жінку, що годинами сиділа біля фотографії Степана.

Проте пам’ятник залишається, мовчазний і нерухомий, з двома портретами й підписами. Ніхто не знає, чим усе це скінчиться, бо свекруха інколи каже:

– От вийду заміж за Петра, тоді ще подумаю, може, й повезу ту плиту переробляти, щоб уже біля Петра та й лягти. А може, нічого й не буду робити. Час покаже.

Я ж дивлюся на все й думаю: хай говорять, що хочуть, а свекрусі щастить у житті двічі. А хто ми такі, щоб їй те забороняти чи глузувати? Єдине, чим я переймаюся, – це чи не доведеться мені, як невістці, бігати потім із тими надгробками та фотографіями, коли вона все ж вирішить внести зміни. Але наразі, дивлячись на щасливі очі Віри Дмитрівни, хочеться лише порадіти за неї.

І хто знає, можливо, ще зустрінемося всі разом у кафе, святкуватимемо нове весілля, а потім із гордістю розповідатимемо односельцям, що ні пам’ятник, ні сусідські пересуди не стали на заваді справжньому коханню. Бо другий шанс на щастя – це завжди несподівана ласка долі, і лише мужнім духом людям він випадає.

А як ви гадаєте, дорогі читачі: що краще робити у такій ситуації? Залишати парний пам’ятник, як є, чи все ж переробляти ту плиту?

Джерело