Дитина в одному потязі з нами була вихором хаосу для всіх пасажирів, бігала довкола, вихоплювала їжу і голосно кричала. Коли батько карав його, істерики лише посилювалися.

Незважаючи на благання пасажирів, мати залишалася байдужою, не пропонуючи ні втіхи, ні відволікання своїй засмученій дитині.

Серед цього шуму я шукала притулку у музиці, намагаючись створити свій власний світ.

Але наступною дією хлопчика стало вторгнення в мій простір: його брудні черевики забруднили моє ліжко. Це стало останньою краплею.

Схопивши хлопчика, я суворо випроводила його назад, попередивши: “Ще раз наблизишся до мене, і опинишся в коридорі!”.

Хлопчик був приголомшений; безконтрольна свобода була всім, що він знав до цього різкого зіткнення з дисципліною. Його мати, яка аж ніяк не відрізняється від нього, назвала мене “неприємною жінкою” і порадила синові не звертати на мене уваги.

Він прислухався до її слів, позбавивши мене подальших занепокоєнь, хоча його витівки тривали і в інших місцях. Я віддала перевагу спокою терпимості, не звертаючи уваги на їх засудження.

Хіба спокій не вартий тавра “неприємної дами”? А ви встали б на мій бік у цьому випадку?

КІНЕЦЬ.