У нашому селі жила велика родина: мати, Оксана, та п’ятеро її дітей. Оксана була нескінченно закохана в чоловіків, від яких часто народжувалися діти, як ви самі могли здогадатися.

Щоразу, коли вона вагітніла, батько дитини зникав. Її шоста вагітність дратувала жителів села, які дивувалися, де вона знаходить цих чоловіків. Оксана народжувала, збирала аліменти та розраховувала на допомогу односельців.

Діти Оксани бродили селом, просячи їжу та одяг, і все це організовувала Оксана. Це звільняло її від обов’язків із приготування їжі. Вона казала, що не витрачала грошей на алкоголь, але селяни здогадувалися, що вона робить із аліментами.

Діти Оксани дотримувалися певного порядку. Вони прокидалися, збиралися і йшли туди, куди вказувала мати – шукати їжу. Наймолодші чекали на повернення старших із провізією.

Так би й тривало, якби не нові сусіди – Тарас і Христина, молода пара, яка переїхала до села через екологію, щоб допомогти своїй хворій дочці.

Якось, коли діти Оксани звернулися до Христини за їжею, вона щедро почастувала їх домашнім хлібом. Наступного дня Оксана зухвало підійшла до Христини, оглянула речі доньки і зажадала, щоб Христина віддала їй коляску, іграшки та одяг, нібито те, чим вона не користувалася.

Христина з легкістю відмовила Оксані у її вимогах і порадила їй добиватися аліментів від батьків своїх дітей та витрачати аліменти за призначенням, а не сподіватися на інших.

Вона також порадила звернутися до інтернату для допомоги для своїх дітей. Після цього Оксана перестала посилати своїх дітей просити допомоги та, як багатьом здалося, переглянула свою життєву позицію.