Пластик плавився з нудотним солодкуватим запахом, а гарне блакитне підсвічування дна блимало, наче пошкоджене око.

Ірина стояла перед конфоркою та дивилася на те, що ще вчора було її улюбленим чайником.

– Іринко, ну що ти стоїш, як соляний стовп! – голос Валентини Семенівни тремтів від розпачу. – Я ж не навмисне!

Ірина мовчала. Три роки тому вона вибирала цей чайник в крамниці півтори години. Перебрала десятки моделей, читала відгуки у телефоні прямо біля вітрини.

Цей, скляний, з підсвічуванням дна і тихим мелодійним сигналом, коштував, як три звичайні.

Вадим тоді покрутив пальцем біля скроні:

– За що такі гроші? Воду кип’ятити?

– Мамо, та не хвилюйся ти так, – Вадим порпався з пакетами на столі, демонстративно не дивлячись на місце події. – Купимо новий. Подумаєш, чайник…

“Подумаєш, чайник!” Ірина розвернулася до чоловіка. Він викладав із пакетів якісь баночки – мабуть, мати привезла домашні заготівлі.

– Вадику, а може, спочатку приберемо це…

– Валентина Семенівна невпевнено тицьнула пальцем у бік плити, – а потім уже соління розбирати?

– Та що ж тут прибирати?

– Вадим нарешті зволив повернутись.

– Викинемо, і справа з кінцем.

Ірина відчула, як усередині щось обірвалося. Не від чайника навіть – від цього байдужого «викинемо, і річ із кінцем».

Наче йшлося про лампочку, що перегоріла, а не про річ, яку вона любила.

– Ірино, ну скажи щось! – Валентина Семенівна схопила її за руку.

– Я все розумію, ти засмутилася, звичайно. Але ж я не спеціально!

Пальці свекрухи були вологі від хвилювання. Ірина акуратно вивільнила руку.

– Зрозуміло, що не спеціально.

– Ну ось і добре! – зраділа Валентина Семенівна.

– Виходить, помиримося? А завтра сходимо, виберемо новий. Ще кращій, ніж колись!

Ірина уявила, як вони ходитимуть по крамниці утрьох. Свекруха буде хапати перший-ліпший чайник зі словами «та що тут вибирати!». Вадим буде підтакувати та поспішати.

А вона, як завжди, промовчить. Кивне та погодиться на те, що виберуть за неї.

– Не треба, – тихо сказала вона.

– Як не треба? – Валентина Семенівна не зрозуміла.

– Не треба купувати новий. Обійдусь.

Вадим відірвався від банок. В його очах промайнуло роздратування.

– Іро, ну ти чого? Як це обійдешся без чайника?

– А як люди жили без електрочайників? – Ірина зняла з плити розплавлені рештки й викинула в сміття. – У звичайному воду кип’ятили.

– Не кажи дурниці.

Дурниці. Ірина поволі опустила кришку відра. За три роки шлюбу це слово Вадим вживав у розмовах із нею дедалі частіше.

Спочатку ласкаво: «Ну що ти, дурненька». Потім поблажливо: «Знову дурниці в голову лізуть». Тепер просто різко: «Не кажи дурниці».

– Мама переживає, а ти влаштовуєш демонстрацію, – вів далі Вадим. – Що за дитячий садок?

– Дитячий садок? – Ірина обернулася до нього. – Це я влаштовую дитячий садок?

– А хто ж ще? – Вадим знизав плечима. – Сказали ж – купимо новий. Краще за минулий.

– Вадику, може, не будемо? – несміливо зітхнула Валентина Семенівна. – Я все розумію, Іриша засмутилася…

– Та яка Іриша! – розлютився Вадим. – Ірина! Скільки разів тобі говорити?

Свекруха зніяковіло підібгала губи. Ірина бачила, як у її очах майнула образа.

Валентина Семенівна любила зменшувальні імена – для неї це був спосіб вираження ніжності. Але Вадим вважав це виявом несерйозності.

– Вибачте, Валентино Семенівно, – сказала Ірина. — Я не хотіла псувати вам настрій.

– Та ти що, люба! – свекруха стрепенулась. – Який настрій! Я ж винна!

– Ніхто не винен, – стомлено сказала Ірина. – Випадковості трапляються.

Вона попрямувала до виходу з кухні, але Вадим перегородив дорогу.

– Стривай. Ти куди?

– До себе в кімнату.

– Мама тільки приїхала, а ти йдеш? Це не ввічливо!

Ірина подивилася на чоловіка. Коли він так казав – повчальним тоном, як суворий тато неслухняній доньці, – їй хотілося або заплакати, або тріснути його чимось важким. Сьогодні хотілося б другого.

– А що ввічливо? – спитала вона. – Сидіти, посміхатися і вдавати, що нічого не сталося?

– Що сталося? – голос Вадима ставав небезпечно тихим. – Згорів чайник. Ну то й що? Це ж не катастрофа світового масштабу!

– Для тебе не катастрофа.

– А для тебе катастрофа?

– Для мене… – Ірина затнулась. Як пояснити? Що кожна річ у будинку – це шматочок її самої? Що чайник був не просто приладом, а символом ранкового ритуалу, маленької радості, яка починала день?

Що коли руйнують твої маленькі радощі, а потім кажуть «подумаєш, нісенітниця», то почуваєшся невидимкою?

– Для мене це було важливим, – сказала вона нарешті.

– Важливим? – Вадим пирхнув. – Чайник важливий? А що тоді не має значення?

– Не має значення твоя думка про мене, наприклад!

Повисла тиша. Валентина Семенівна застигла з банкою огірків у руках і злякано переводила погляд із сина на невістку.

– Що ти зараз сказала? – повільно перепитав Вадим.

– Те, що чув, – Ірина відчула, як усередині розпалюється щось гаряче та руйнівне. – Ти вважаєш мене недолугою.

– Кажеш «не неси дурниці», «це дитячий садок», «подумаєш, нісенітниця». А коли я намагаюся пояснити, що для мене важливо, ти смієшся.

– Я не сміюся!

– Смієшся! Зневажливо так пирхаєш.

– Діти, ну що ви? – злякано промимрила Валентина Семенівна. – Через чайник сваритися?

– Не через чайник! – різко кинула Ірина. – Через те, що в цьому будинку моя думка нічого не варта!

– Твоя думка… – Вадим похитав головою. – А ти її висловлюєш? Коли? Ти завжди мовчиш, киваєш, погоджуєшся. А потім раптом вибухаєш!

– Тому, що коли я намагаюся щось сказати, ти обриваєш мене! – Ірина відчула, як голос тремтить від гніву. – Не кажи дурниці, пам’ятаєш? Це твоя улюблена фраза!

– Мамочко… – Валентина Семенівна поставила банку на стіл і притиснула руки до грудей. – Та що це таке…

– А що ти хочеш почути? – Вадим зробив крок до дружини. – Що я з тобою радитимуся з приводу кожної дрібниці? Які тарілки купити, який порошок, який чортовий чайник?

– Так! – вигукнула Ірина. – Саме цього я хочу! Щоб ти запитував мою думку про речі, які стосуються нашого будинку! Нашого життя!

– Господи, яка дрібниця…

– Дрібниця? – Ірина відчула, як щось лопається всередині. – Дрібниця? А знаєш, що? Може, мені потрібний чоловік, який не вважає дрібницями мої почуття!

– Як це розуміти?

– А як хочеш, так і розумій! – Ірина пройшла повз нього до дверей. – Мені набридло бути зручною для всіх!

– Іра! – гукнув Вадим. – Ти куди?

– Гуляти.

– Як це гуляти? А вечеря?

Ірина обернулася. Чоловік стояв посеред кухні з розгубленим обличчям, а поряд завмерла свекруха з виразом жаху в очах.

– Валентина Семенівна вміє готувати, – холодно сказала Ірина. – На відміну від мене, вона робить все правильно.

Двері грюкнули.

Надворі було прохолодно – починався дощ. Ірина пройшла до автобусної зупинки та сіла на лаву під навісом. Краплі стукали по металевому даху, люди поспішали додому, підіймаючи коміри.

“Мені набридло бути зручною для всіх”. Звідки це взялося? Вона не планувала так казати. Не планувала взагалі нічого казати.

Але щось прорвалося – роздратування, що накопичилося за три роки від постійних «не кажи дурниці», від необхідності весь час мовчати та кивати.

Телефон завібрував. Допис від Вадима: «Ти зовсім озвіріла? Мама збентежена».

Ірина відключила звук і сунула телефон назад у кишеню. Нехай мати буде збентежена. А що, власне, мусить робити дружина, коли її почуття ігнорують? Посміхатися та дякувати за науку?

Дощ посилювався. За пів години Ірина промерзла і зрозуміла, що сидіти тут безглуздо. Вдома треба було щось вирішувати – або миритися і перепрошувати, або…

Або що? Розлучатися через чайник? Звучить безглуздо.

Але ж справа не в чайнику! У тому, що вона почувається зайвою у власному будинку. В тому, що Вадим автоматично встає на бік матері. У тому, що її думка нікого не цікавить.

Квартира зустріла тишею. На кухні горіло світло, звідти долинав запах смаженої картоплі. Ірина роззулася і пройшла до спальні.

На ліжку лежала велика коробка з написом «Крихке. Електротовари». Поруч записка, написана нерівним почерком Валентини Семенівни:

«Ірино, пробач старій… Я замовила тобі новий чайник ще три дні тому – хотіла сюрприз зробити. Тільки цей з автопідігрівом та підсвічуванням сильніший. Не гнівайся на мене. Твоя В.С.»

Ірина опустилася на ліжко і довго дивилася на коробку. Значить, свекруха планувала подарунок наперед? А чи випадково “згорів” її чайник – це питання? Та й Бог з ним…

Хотілося заплакати. Від утоми, від сорому, від того, що все виявилося не так, як здавалося. Свекруха намагалася зробити приємне, а вона влаштувала скандал на рівному місці.

– Іро? – у дверях з’явився Вадим. – Ти прийшла?

– Прийшла.

– Знайшла подарунок?

– Знайшла.

Вадим сів поруч на край ліжка.

– Мама переживає. Думає, ти на неї гніваєшся.

– Не гніваюся, – тихо сказала Ірина. – На неї не гніваюсь.

– А на мене гніваєшся?

Ірина подивилася на чоловіка. В його очах читалася розгубленість – він щиро не розумів, що сталося.

– Не знаю, – відповіла вона. – Не знаю, чи гніваюся, чи просто втомилася.

– Втомилася від чого?

– Від того, що я мушу доводити право на власні почуття.

Вадим помовчав, роздивляючись свої руки.

– Я не хотів… – почав він і замовк. – Тобто я не думав, що це для тебе так важливо.

– Тепер думаєш?

– Намагаюся. – Він невпевнено посміхнувся. — Виходить погано поки що.

Ірина кивнула. Це вже щось. Не розв’язування проблеми, а спроба її побачити.

– Мама накрила на стіл, – сказав Вадим. – Котлети зробила. Твої улюблені, з морквиною.

– Іду.

Вони підійнялися одночасно. У дверях Вадим раптом обійняв її – обережно, наче боявся, що вона відштовхне.

– Вибач, – прошепотів він. – За «дурість» і все інше.

На кухні Валентина Семенівна снувала між плитою та столом, неспокійно поглядаючи на двері.

– Іриша! – побачивши невістку, вона засяяла. – Ну як? Сподобався подарунок?

– Дуже гарний, – Сказала Ірина. – Дякую. І вибачте за… за сцену.

– Та що ти, люба! Я ж розумію – засмутилася. Будь-хто б засмутився.

Валентина Семенівна метушливо розставляла тарілки, і Ірина раптом зрозуміла – свекруха боїться. Боїться, що через чайник у сім’ї почнеться розлад. Що її визнають винною.

– Валентино Семенівно, — сказала Ірина, – а давайте новий чайник разом розпакуємо? І чай поп’ємо.

Обличчя свекрухи осяяло вдячною усмішкою.

– Давай, Іришо.

За вечерею говорили про дрібниці – про дорогу, про погоду, про те, що в селі у Валентини Семенівни вродило багато огірків.

Звичайна сімейна балаканина, яка прикриває незручність і дає час прийти до тями. Але ж це родина – а в родині будь-що буває! Головне – вміти прощати – і все буде гаразд.

Можливо, хтось скаже, що це маячня… Але ж сімейні конфлікти, в більшості випадків, саме з маячні й починаються. Чи не так?

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.