Мене звуть Олександра, рік тому я стала вдовою. Сильно я не сумувала, бо з чоловіком у нас стосунkи були не найтепліші. Всю молодість Мишко перебував на заробітках, повернувся лише коли вийшов на пенсію. Він відразу сильно захво рів і став тягарем для мене та дітей. У нас просто не могло сформуватися якоїсь міцної прихильності.

У нас є двоє синів. Вони вже дуже дорослі, самостійні люди, які створили свої сім’ї та живуть своїм життям. Мені 60 років. Вже після смерті чоловіка, через рік, я почала зустрічатися з Володимиром Андрійовичем, моїм колегою. Він молодший за мене на рік, ми відмінно ладнаємо. Спочатку ми спілкувалися лише як друзі, потім між нами почалося щось більше.

Нещодавно він зробив мені пропозицію руки та серця і запропонував одружитися. Так як мені цей чоловік дуже подобався, я вирішила погодитися. Діти мій вибір не зрозуміли, вони вирішили, що егоїстично з мого боку бажати щастя у моєму віці. Я не вважаю, що для щастя є якийсь конкретний вік, мені навіть приkро, що діти мене не підтримують у прагненні прожити своє життя на своє задоволення.

КІНЕЦЬ.