Мої батьки розлучилися, коли мені було всього 5 років. Але я добре пам’ятаю, що вони постійно сварилися, кричали одне на одного. Згодом я зрозуміла, чому тато пішов: у мами дуже важкий характер, вона постійно незадоволена усім. Ото пиляла тата, а він, людина добра та щира – не витримав.

Ненька мала образу на тата, того й зривала злість на мені.

Била мало не щодня, а я була дуже слухняна і старанна.

Згодом мама знову вийшла заміж. Вітчим ставився до мене, наче до прислуги. Казав, що копійки зайвої не витратить на мене. Мама теж не вважала за потрібне купувати гарний одяг своїй дитині. Я ходила нікому не потрібна наче сирота.

Коли ж ненька народила другу дитину про мене згадали.

Просто нянька була потрібна. На мене скинули усі обов’язки, я наче мама, доглядала братика.

Ледве встигала робити домашнє завдання.

Батько час від часу висилав мені гроші. Їх я витрачала на канцтовари та на оплату гуртків.

Найщасливіший день мого життя – коли я покинула рідний дім та поїхала на навчання.

Дуже старалася, тож отримувала підвищену стипендію. А на третьому курсі мені вже запропонували роботу.

Жила в гуртожитку. Та раптом приїхав мій тато, який вже давно працював за кордоном.

Він запросив мене на вечерю і зізнався:

– Доню, ти єдине щастя в моєму житті. І понад усе я шкодую, що не зміг дати тобі щасливе дитинство.

– Я все розумію. Ти не винен.

– Винен. Нещодавно я дізнався, що дуже хворий. Жити мені не довго. Я хочу подарувати тобі квартиру, щоб ідучи з цього світу знати, що моя донька має свій куточок і я хоч щось хороше для неї зробив.

Було дуже важко почути про хворобу тата.

Згодом він придбав мені гарну двокімнатну квартиру. Я переїхала туди. Та найцікавіше почалося, коли про все дізналася мама.

Вона запросила мене до себе і заявила:

– Ти ж розумієш, що я тебе виростила, витрачала гроші на їжу та одяг. Твого татка поруч не було. Тож квартиру ти мені маєш віддати. Це буде чесно.

– Я не робитиму цього.

– Тоді продай і розділи гроші навпіл.

– Ні!

Мама кричала, що знати мене не хоче. Що я невдячна і безсовісна.

Згодом підіслала до мене дідуся. Він вирішив вчити мене мудрості.

– Ти ж розумієш, мамі зараз дуже важко. І вона справді тебе виростила. Ти маєш послухати її!

– Тоді нехай порахує добре, скільки ж вона витратила на мою їжу і на те старе ганчір’я, яке я носила.

І напише рахунок – я все перевірю і віддам гроші їй.

Дідусь не очікував такої відповіді. Та він знав, що мати не надто переймалась тим, як я виглядаю і що маю. Тож сума там навряд чи велика вийде. Я не хотіла сваритися з рідними. Та бачу – інакше ніяк. Як вважаєте, правильно я зробила?