– Діду, знову пенсія скінчилася?

Ганна стояла посеред маленької дідової кухні, схрестивши руки на грудях, і дивилася на Петра Івановича примруженим поглядом.

Дід, сидячи за столом, почухав потилицю, винно хмикнув і розвів руками.

– Начебто так…

Ганна зітхнула, хитаючи головою:
– Діду, ти її тільки вчора отримав!

В її голосі звучало обурення, але ще більше – тривога.

– Сам не розумію, внучечко, – промимрив Петро Іванович, погладжуючи долонею стільницю, ніби шукаючи там відповіді.

Ганна насупилась. Вона вже не вперше зауважувала, що гроші у діда кудись зникають надто швидко. Звичайно, пенсія в нього не дуже велика, але, щоб в один день – це вже перебір.

Раніше він завжди розраховував гроші, відкладав частину на комунальні, частину на продукти, частину на ліки.

Але останнім часом все стало інакше. Вона вже кілька разів ловила його на тому, що він ходив у крамницю із порожнім гаманцем, і згадував про це тільки біля каси.

Може, він просто забуває, куди їх витрачає? Чи комусь позичає, а потім не пам’ятає?

Ганна звузила очі, та запитала:
– Знову молоко та батон купив?

– Ні, цього разу не брав, – замотав дід головою.

Він дивився на неї чесними очима, але щось було не так.

Ганна уважно вивчала його обличчя, намагаючись зрозуміти, бреше він, чи просто сам не розуміє, що відбувається.

Так, дід уже не молодий, але з головою, до цього часу, був повний порядок. Нехай сусіди й шепочуться, мовляв, старий став забудькуватим, але вона завжди знала, що у нього пам’ять краща, ніж у половини її знайомих – принаймні була.

– Тоді, що відбувається? – не розуміла вона. Можливо вік дається взнаки?

Він міг пригадати, скільки коштував хліб десять років тому, коли поливали квіти у дворі, і навіть пам’ятав номер телефону, який давно не використовував. Якщо гроші зникають, значить, є якась причина.

Ганна зітхнула, подивилася на літнього чоловіка, який сидів перед нею, злегка зіщулившись, наче школяр, якого спіймали за витівкою.

– Гаразд, діду, я розберуся, – твердо сказала вона, застібаючи кофту.

Петро Іванович підвів на неї стривожений погляд.

– Ганно, ти тільки без цих… без нервів, – попросив він, потираючи сухі руки.

– Не хвилюйся, дідусю, – усміхнулася вона, підморгнувши. – Я таки з’ясую, чи є привід для нервів.

Ганна вирішила не поспішати з висновками. Вона знала, що діда просто так не розколоти – він людина добра, довірлива, але вперта.

Якщо він вирішив, що робить все правильно, то нізащо не зізнається, що його могли обдурити. Отже, треба ловити момент.

Наступного дня вона прийшла до нього раніше, ніж зазвичай. Дід здивувався, але нічого не сказав, тільки налив їй чаю, та поставив перед нею тарілку з печивом.

– Що, онучко, скучила за старим? – посміхнувся він, влаштовуючись у своєму улюбленому кріслі.

– Ага, – усміхнулася вона, вдаючи, що просто зазирнула поговорити.

Але насправді в неї був план.

Вона залишила кухоль на столі, вдала, що вийшла у ванну, а сама тихо прослизнула в дідову кімнату і сховалася за фіранкою, залишивши невеликий просвіт, щоб бачити, що відбувається.

Минуло хвилин десять. Тишу квартири порушив дзвінок у двері. Ганна напружилася.

Дід заворушився, бурчачи собі під ніс:

– Ой, знову ця…

Вона ледве втрималася, щоб не вискочити одразу. Знову? Це що вже система?

Зі свого укриття вона бачила, як він відчинив двері.

На порозі стояла молода жінка, років тридцяти, з акуратно зібраним у хвіст темним волоссям. Одяг суворий, ніби офісний, у руках – тонка тека.

– Петре Івановичу, ви знову забули сплатити! – докірливо сказала вона, але її голос був м’яким, майже ласкавим.

Дідусь заметушився, дістав гаманець і почав відраховувати гроші. Ганна затамувала подих, уважно за всім спостерігаючи. – Він же казав, що пенсії більше немає? – зауважила дівчина.

Жінка трохи нахилилася, зазирнула старому в очі, посміхнулася підбадьорливо, як вчителька, яка вмовляє учня виправити двійку.

– Ну що ж, не затримуватимемося. Як завжди, все гаразд? – лагідно спитала вона.

– Так-так, звичайно, – промимрив дід, передаючи кілька купюр.

Жінка швидко засунула гроші в кишеню, розвернулась і пішла до сходів, навіть не попрощавшись.

Ганна більше чекати не стала. Вона різко вискочила зі свого укриття, підбігла до діда, який розгублено дивився на двері.

– Діду, що ти сплатив?

– Не знаю, – дідусь моргнув, ніби щойно прокинувся.

– Вона сказала, якісь борги, я забув, ось я й дав.

Ганна прикусила губу, стискаючи кулаки.

– Так. Я цю справу так не залишу.

Вона не збиралася залишати цю справу на самоплив.

– Діду, ти взагалі знаєш, хто вона така?

Петро Іванович розгублено глянув на онучку, потім на свій порожній гаманець.

– Ну… Вона казала, що з адміністрації, треба сплатити. А я що, я не сперечався… – дід винувато розвів руками.

– Сплатити що?! – обурилася Ганна, відчуваючи, як усередині закипає агресивність. – Які в тебе борги? Звідки?

– А я не знаю… Вона вже втретє приходить, сказала, що минулого разу не все заплатив. Я й дав.

Ганна стиснула зуби. Все стало ясно – шахрайка.

Ці липові «співробітники» часто ходили квартирами, особливо до пенсіонерів. Залякували, дурили, змушували віддавати останні гроші.

Але не на ту напала! Вона діяла швидко. Насамперед вона зателефонувала до ЖКГ.

– Ні, у нас усі співробітники в офісі, ніяких обходів по квартирах немає, – відповіли їй, ледь почувши опис жінки.

Вона зателефонувала до пенсійного фонду.

– Перевірки? Ми таких не проводимо, – сказали здивовані співробітники.

Соціальна служба також нічого не знала.

– Ніхто не ходить по квартирах, це точно, – запевнили її.

Ганна відчула, як у грудях розливається злість.

– Ну постривай, люба…

Вона не збиралася лишати це так. Якщо ця жінка вже не вперше приходила до діда, то є надія, що прийде знову. Розв’язка буде швидкою.

Наступного дня Ганна спеціально прийшла до діда з ранку, і залишилася в нього на весь день.

Вона попередила, щоб дід не відчинив двері без неї, але уважно спостерігала за під’їздом із вікна.
Годинник повільно повз до десятої ранку.

І ось… Дзвінок у двері. Ганна стиснула кулаки. Вона вже стояла поруч із дідом, і цього разу двері відчиняла сама.

Жінка на порозі на мить забарилася, побачивши незнайоме обличчя, але швидко натягла посмішку.

– Добрий день, я з приводу оплати…

Аня усміхнулася у відповідь.

– Добрий день! Якої оплати?- рівно сказала вона, пильно дивлячись їй у вічі. – Я з поліції. Покажіть документи.

Жінка здригнулася.

– Що?

– Документи! – Повторила Ганна, і зробила крок уперед, блокуючи двері.

Жінка зацьковано озирнулася.

– Ну… я просто…

– Просто берете гроші у пенсіонерів? – Ганна склала руки на грудях.

Жінка запанікувала, і розвернулася до виходу.

– Мені треба йти…

Але Ганна, не довго думаючи, схопила її за руку.

– Ой, куди ж це ви так поспішаєте?

Дід стояв поруч, приголомшено спостерігаючи за тим, що відбувається.

У цей момент на сходовому майданчику з’явився сусід – дядько Грицько. За ним визирнула його дружина.

– А що тут у вас? – Поцікавився він, дивлячись на метушню.

– Та ось, шахрайку спіймали, – спокійно сказала Ганна, не відпускаючи жінку.

– То ж вона і до мене приходила! – обурено вигукнула дружина Грицька.

– І до мене! – почулося з верхнього поверху.

Жінка смикнулася, але було пізно. Через п’ять хвилин її вже забирали в поліцію.

З’ясувалося, що “добра співробітниця” – звичайна аферистка. Вона ходила по квартирах старих людей, лякала їх розповідями про “неоплачені рахунки”, говорила, що ось-ось відключать світло, чи воду, і забирала гроші.

У поліції повідомили, що на неї вже надходили скарги, але зловити її на місці злочину ніяк не вдавалося.

Мабуть, вона розраховувала, що люди похилого віку не стануть розбиратися, і просто віддаватимуть гроші, щоб уникнути проблем.

– Оце так, – зітхнув дід, похитавши головою. – От пройдисвітка… І як її тільки земля носить?

Він сидів на кухні, трохи розгублений, погладжував долонею потерту скатертину і, здається, ніяк не міг до кінця усвідомити, що сталося.

Ганна суворо подивилася на нього, сідаючи навпроти.

– Діду, ти перевіряй, кому гроші віддаєш! Хіба можна ось так кожному, хто постукає у двері, гроші роздавати?

– Так і з квартири все винесуть, а ти й не знатимеш, як відмовити! Ти що, дожив до свого віку, і нічого не чув про шахраїв? Їх зараз розвелося, як бджіл на пасіці!

Дід зітхнув, винно розвів руками.

– Ну годі тобі, онучко! Вона сказала, що це від адміністрації компанії… І так впевнено це казала, папери якісь показувала… Хто ж її знає…

– Ось бачиш, як добре, що в тебе є онука! – Ганна схрестила руки на грудях, і підняла брову.

Петро Іванович глянув на неї, посміхнувся, але погляд у нього був трохи винний, як у школяра, якого спіймали на провині.

– Ти в мене найкраща, – сказав він, поплескавши її по руці.

Вона махнула рукою, ніби відмахуючись, але в її очах світилася теплота.

– Просто я люблю тебе, дідусю.

Він кивнув головою, посміхнувся, і налив їм обом гарячого чаю. За вікном уже темніло, на вулиці завивав вітер, але у квартирі було затишно та спокійно.

Вони сиділи за столом, пили чай із варенням, дід неквапливо відламував шматочки печива, а Ганна насолоджувалася цим моментом.

Дід іноді кидав на неї вдячні погляди, а вона відчувала, як усередині розпирає гордість. Цього вечора дід уперше за довгий час не хвилювався за свої гроші.

Прикро, що літні люди дуже схильні до довіри, та дуже наївні – їх легко обдурити, чим і користуються шахраї, та аферисти. Будьте пильні, та убезпечте своїх різних від непоправного…

А ви що думаєте з цього приводу? Комусь доводилося бути в аналогічній ситуації? Пишіть свої міркування в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.